Але занадто багато слів у цьому світі.

Так мало вчинків!

                                   Тарас Матвіїв

 

− Ти вчила Тараса Матвіїва? – написав я запитання дружині Людмилі у месенджер Фейсбуку, хоча вона сиділа за лептопом у сусідній кімнаті... що цілком у дусі нашого технізовано-віртуалізованого буття.

− Так, − відповіла вона − доцент факультету журналістики Львівського національного університету Людмила Степанівна Павлюк, яка, як і я, випускниця і викладач нашої Alma Mater. – Це ж наш Герой України, який загинув. Недавно ми дошку пам’яті його на будівлі нашого факультету встановлювали.

− А моїм студентом Тарас не був, у мене ж лише заочники... Йому ж 31 рік лише... – продовжував спілкуватися із дружиною через супутник лінивий аз грішний. – Саме стільки нашій старшій дочці і нашому зятеві... Вік наших дітей.

− Ага, − відповіла Людмила.

А я відчув, як сльозина потекла по її материнсько-бабусиній (у нас уже є внук) щоці і вже реально, а не віртуально, защеміла у моєму серці.

 

* * *

Нема горя страшнішого, ніж те, що в очах матері, яка поховала свою дитину...

Я це провідчув реально, бо мене із мого віку виховувала бабуся, яка похоронила свою двадцятисемирічну дочку – мою маму, яка народила мене – і пішла у Небо...

Тому перш за все – щире співчуття Тарасовим батькові і мамі, яка підготувала до друку його книгу «Мої думки. Ритмопроза».

Духовно-душевні пари «любов-свобода», «любов-смерть» – зв’язані метафізично, алхімічно. Тому гріх їх роз’єднання, як казав Іоанн Златоуст, − не змивається навіть мученицькою кров’ю.

І тому зачинателі війни непрощенні.

«Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (вiд Iвана 15:13).

Таких уже дуже багато останнім часом в Україні.

Майже кожного дня у гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла у Львові проводжають в останню дорогу цвіт нашої нації – красивих хлопців і дівчат – наших дітей, онуків, наше майбутнє...

Серед них ще не давно − легендарний музикант Василь Сліпак, чудовий молодий поет Ілля Чернілевський...

А тепер ось − журналіст, воїн, поет Тарас Тарасович Матвіїв.

«Він народився на рідній нашій Волині – село В´язівне Любешівського району. Недалеко від Тебе. Земляк!», − поділився я інформацією із Вікіпедії, уже реально підійшовши до заплаканої дружини, яка мовчки закивала головою...

Біографія вічно молодого Тараса направду активно патріотична: навчання у Жидачівській школі, на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, кореспондент, блогер, депутат Жидачівської райради від Української Галицької партії, організатор військово-патріотичних вишколів «Лицар Удеча», Удеч-фесту «Івана Купала», волонтер, доброволець Окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ», офіцер ЗСУ (командир взводу 24 ОМБр імені Короля Данила)...

Шкода, що я реально не знав Героя як студента, як людину віку моїх дітей. Так би легше і... важче одночасно було би мені говорити про нього. Хоча я чимало писав про поетів-воїнів (про окопну лірику Олеся Гончара, видавав антологію віршів поетів різних національностей, які загинули у Другій світовій війні, навіть вірша тяжкопораненому воїну-афганцю, поетові, лауреату Шевченківської премії, моєму приятелеві Василеві Слапчуку присвятив із рядками

 

З афганських виріїв вернулися

Терпкі романтики без ніг...

Мої ровесники вже вулиці.

Мої ровесники вже сніг.

 

Вулицями і Небом, Героями України стали уже не лише мої ровесники, але й діти...

Тому особливо боляче.

В окопах, де життя-смерть сильніші за слово, не напишеш роман, п’єсу, які письменники-воїни, можливо, написали би пізніше, якби зосталися живі, тому й Тарас залишив нам, нащадкам, лише творчі записки та вірші, де любов до батьків, до друзів-побратимів, до України стає після його відходу Додому сакральною, а саме слово – Логосом, піснею, як-от...

 

***

Моя мрія – загинути, як Прабатьки. У полі,

над головою – блакить, в ногах – чорнозем.

У руках – зброя, в душі – полегкість. І хай

клюють ворони тіло, байдуже.

 

Така підкріплена Долею україноцентрична драматична лірика з архетиповою фундаментальністю і крилатокорінною кроною направду межує з екзистенційним пророцтвом, козацьким характерництвом, магією протопредківських одкровень...

 

***

Україна – загадка і моя печаль. Крізь мене

твої віки величі й страждань пройшли за

грань життя. Навіть у пеклі я – українець,

ти – моя мати.

 

І – вихід на артезіанський літературний інтелектуалізм... Але не на літературщину. Бо те, що автор писав чорнилом, олівцем, тепер зоріє його кров’ю, солоніє сльозою:

 

І знову діогенова кімната:

чорні крихти на столі… Свіча зів’яло опустила віск…

Крісло ледь стояло, на одній картавій ніжці.

Замість інших трьох тулилися

Кант, Достоєвський і Декарт.

…На бруднім підвіконні кактус мужньо сквіт.

Біля нього Сковороди і Гоголя теплий застиг слід.

…Злякавшись пульсу теміні, з підлоги вигулькнув

і зник терміт…

 

Загальносвітові та питомо національні духовні маркери ніби танцюють аркан з Логосом на полонині під ворожими мінометними обстрілами, а Муза із подвійними масками – Еросу і Танатосу вибирає найкрасивішого, наймолодшого із них – нашого Тараса для білого танцю...

Як кожна поетична натура, Тарас Матвіїв думав про смерть, складав свій Заповіт, не знаючи (хоча передчуваючи), коли заповіт цей, як і кожне слово поета, уже стане заповітним.

 

Це не заповіт.

Прохання:

Будьте гідними ранкового сонця!

Як сказати, щоб вас пройняв мій біль?

Біль чорної матері, біль землі потривоженої?

Коли почуєте стогін вітрів Сходу?

Не виправдовуйте свою черствість буднями.

Не виправдовуйте пристосуванством нервової системи.

Які то будуть жнива цього літа рясні

і маки в житі!

...і ви вкотре не пропхнетесь у вагон метро

через бісову множинність зайвих тіл.

Проклинаючи час, заплющіть очі

і згадайте про маки в житі.

 

Цей натурфілософський вірш «Як будете ховати» нагадує мені язичеську молитву пращурів, яку Тарас як медіум передає нащадкам, примножуючи їх і нашу життєтворчу енергетику.

Артезіанським батьківським болем чогось затьохкали мені останні рядки: «заплющіть очі / і згадайте про маки в житі»...

Уявив, заплющивши очі, у маковому полі красивих Тараса із коханою і їхніми дітками – і гірко заплакав...

 

***

Я збирався написати листи до батьків, коханої,

побратимів, українців.

До кожного окремо: добрі слова й афористичні тези.

Багато суму і твердої віри.

Щоб цитували у новинах. І написав би!

Але занадто багато слів у цьому світі.

Так мало вчинків! –

 

написав він 29 червня 2014 року, очевидно, серцем відчувши безодневу тріщину між фальшивими словами людей, які масками «патріотизму», «релігійності» прикривають свої звичайні ниці бажання матеріального комфорту.

Тарас це відчув і внутрішньо повстав проти фейків як поет не лише слова, але й чину, чия проза тут – «ритмопроза Х-ХІ «Анатомія болю» (Я – Вона, ВсеСвіт)» − проза лише формально, і то ритмопроза, а за духом – це романтична поезія, тема якої триєдина: кохання-космос-батьківщина, про що свідчать і заголовки та підзаголовки його творів («Про Тебе Молю Господа (Молитва за Тобою)», «Стара пошта. Для неї», «Вона Війна Вода Втекла Куди Хтозна», «Сонце, що ніколи не сходить», «Комедія без кінця», «Останній лист», «Патетична промова глухонімого – ІІ», «Н О В А Е Р А», «Р О З М А Ї Т Е», «Останній лист»...; ключові слова: ангел, драма, Батько (яко Бог), Юда, Україна...

 

Формозмістова та часовопросторова палітра поета, на диво, калейдоскопічна: від ритмів української народної пісні – до японських хоку, від силаботоніки – до верлібрів, білих віршів, від творів про кохання – до біблійних мотивів...

Тут і філософія, і психологія, навіть ідеологія.

Але нема фальшивих «ізмів».

Бо фальші загалом нема там, де пролилася чесна кров.

Тобто Тарас Матвіїв – поет-оркестр, який духовно-душевно-тілесно синтезував чи не всі літературні напрямки, стилі, течії у своїй книзі. А якщо помножити цей егрегор на його героїчну Долю, то Він – символ вічно живого воїна-поета Козака-Мамая – одного із найпопулярніших в Україні фольклорних героїв, символу поважної любові нашого народу до козаків-захисників-характерників...

Тарас Тарасович Матвіїв – постновітній тип особистості – «цілий чоловік» (за Іваном Франком).

Як і його (природно) дивовижно цілісна і читабельна книга.

Вона заслуговує на відзначення престижною літературною Премією.

Погортаємо її навмання, бо я завжди читаю Поезію... поетично, цитуючи уривки, виділяючи їх курсивом.

 

Останній лист

19.07.2011

Т.: Для чого тобi оце надсилаю?? Ні для чого! Спробуй прочитати і зрозумієш! Тих уламків маю багато, але не буду засмічувати твою світлу поштову скриню усяким хламом у повному зібранні ))

Така година пiзня! Я не склепив очей. Ти не знаєш, але сон для мене – найбiльше випробовування вже більше року. Драма)))): «скучні епізоди, одвiчнi повтори, крихким лабіринтам не стати метою» – пригадую))

 

Добре зробила Тарасова мама, що не забрала із тексту оті смайлики, бо вони передають рух Тарасової думки, биття його серця у момент творення.

 

Діалог невідомих

13.01.2012

– Савле, ти тут, коло мене? Чи ще зі мною твій меч, Петре?.. Нема нікого: цикада наспівує тиші. Але ж хто там, у верховітті кедра? Юдо мій вірний, то ти? Чом не озвешся! У мовчанні твоїм я не бачу загрози. Гей, іне моя, хоч ти компанію склади! – Так, я тінь в затінку твоєї тоги. Але озирнись, я один зостався поруч.

 

Це християнське, новозаповітне...

А це метафізичне із циклу «Простота»:

 

***

Яка вона, передсмертна думка?

Жахіття, біль чи спогад?

Чи будеш Ти у ній?

 

***

Не знаю почему,

Но захотелось

Писать на языке врага.

                     Квітень, 2014

 

Ерос і Танатос справді поруч на всіх рівнях буття, як і парадокси підсвідомого...

 

***

Трусить душу,

Як рибу об лід.

То страх заживо вмерти.

 

Тарас Матвіїв заживо не помер.

Він взагалі не помре у пам’яті людській, бо «герої не вмирають».

 

Окрім поетичних афористичних (як усе добротне «красне письменство») текстів, у Тараса є і літературне (не літературщина) полотно, що свідчить про його реальне знання сучасного літпроцесу, здорові амбіції бути у літературному контексті, якщо не в каноні, хоча саме такі поети-воїни, воїни-поети і творять канон:

 

не маючи плану пишу

щоб писати

омитись від бруду минулих

не моїх страждань які гаками

вчепились за нерви.

тягар стусів-литвиних

та інших шевельових

я в собі несу.

чого нового світу дати?

як бути тим ким маєш?

де взяти віталізму вогник

щоб хоч жевріти а не диміти.

мене все їсть оте

«доле де ти» і порожнеча постмодерну.

а що далі?

 

(Спроба самоаналізу. Після прочитання Голобородька)

 

Далі, як було у всі віки у всіх народів, − правдиве Слово, підтверджене власною кров’ю...

Це поза «порожнечею постмодерну», усякими ізмами, метафізиками та алхіміями, пінопластами та скловатами... як-от біблійне:

 

[…]40 днів я йтиму,

Як п’ятирічне маля.

Оббиті коліна,

Молитва, читанка,

Церковний храм.

Смирення гордині,

Друзі, рідня.

І тиша,

Моя загублена тиша.

                   (Постування).

 

Тишу Тарас віднайшов. І тиша ця кричить і кричатиме у колективній свідомості нашого народу...

Експериментатор у формі (див. його «01010010100 Машинопоезія 101010100110») Тарас Матвіїв іде за українською духовною корінною традицією у змісті, ніби давнє пінисте вино наливаючи у нові міхи.

 

Але чи ненайдивовижніше, у «Моїх думках» − аура іронії, самоіронії, доброго, хоча й іноді гіркувато-сумного, тому й здорово-болючого, із публіцистичним пафосом гумору, який, здавалось, би, − рідкість у суперменів, яким однозначно постає і зостанеться Тарас для молодих нащадків, істинних патріотів своєї землі, нації, родини, як-от у «вузлових» прикольних віршах на кшталт «Догори дриґом. Репачок )»:

 

В моїй країні все навиворіт:

Грозу позбавили прав на душу.

В моїй країні діти вже народжуються сиві.

Сивочубаті!

В моїй країні люди ходять по стелях храмів,

А в грудях матерів кисне кефір.

Зіпсута брага!

З моєї країни вигнали усіх лікарів,

В університетах навчають добрих гробарів.

Моя країна обгороджена електричним дротом зони,

В її засіках вирощують ядерні відходи.

В моїй країні хрести донизу,

тих, хто ще не всліп, в’яжуть до карниза.

На моїй країні ставлять успішні експерименти –

люди звикли до словесних екскрементів.

В моїй країні дітей хрестять в акційному пиві,

замість цукру дають трамадольну оливу.

 

Тут же про «Про Японію з гумором. Японсько-козацький словник

(запам’ятовуйте, а якщо хочете, записуйте)», де читаємо ось такі визначення:

 

Віяло – винахід японських гейш. Використовували, щоб привернути увагу багатого японця, який вже спробував саке.

Саке – рiзновид гречаної горілки, ще її називали «Таке-сяке».

 

Книга оригінально, шляхетно художньо оформлена: фотоколажами ненав’язливої гами, з інкрустованими портретами самого Тараса.

 

* * *

Горджуся моїм викладацтвом на факультеті журналістики Львівського національного університеті імені Івана Франка, де вчився Тарас Тарасович Матвіїв і молоді люди, які подібні до нього.

«Між рядків цієї ритмопрози криється Тарасова душа, сильна і вразлива водночас, його непроста доля, сповнена любові, страждань та довіри до Бога, якого незмінно називав своїм Батьком, − пише у передмові до книги її упорядниця Валентина Матвіїв – Тарасова мама. − Я намагалась вихоплювати сенс твору, його задум, енергетику, а все решта поза цим губилось...»

Ідучи услід за материнським серцем, я також черпаю добру, сильну, ніжну енергетику цієї книги, відкриваючи її навмання на будь-якій сторінці уже кілька днів підряд, передаючи її своїм ровесникам, дітям, внукові, згадуючи Тараса у молитві до Батька, відчуваючи, що він Звідтам молиться за усіх людей Божої волі-долі, щоби і ми спаслися...