Можливо, ця книжка про мене?.. Читаючи її, неодноразово ловив себе на думці, що все це – наче трапилося і продовжує відбуватися зі мною. Маю на увазі не суто сюжетну канву, а думки, переживання та страждання головного героя. Шекспірівські пристрасті! Адже, мабуть, просто не може бути інакше, якщо все своє життя по-справжньому кохаєш лише одну жінку, яка для тебе – водночас сонце і місяць, земля та небо… Так і живеш поміж її нерозгаданих, неймовірних, парадоксальних, магічних світів та вічного сяяння дивовижних світил. І ви почуваєтеся тисячолітніми Адамом та Євою – не тією, що з твого ребра. Бо як може з ребра такого звичайного чоловіка народитися богиня та твоя повелителька?! Тому на її запитання: «Хто там?..», просто відповідаєш потойбіч дверей: «Це – ти». Авжеж, ваші тіла інколи існують окремо, а душі сплелися так, що вже й не розчепиш. І найбільша розкіш – чути, як б’ється в твоєму тілі серце коханої людини!

Василь Слапчук нічого не вигадав, однак такої вражаючої книжки про стосунки чоловіка та жінки до нього ще не було. Шекспір відпочиває… Адже буквально на кожній сторінці – спрагла, шалена битва, де немає переможців і переможених. Трагікомічна історія життя, приправлена фірмовою Василевою іронією. Власне, що відбувається?.. З таким собі Марком Затокою, головним героєм сучасного приголомшливого трилера від Слапчука, допитливі читачі вже мали нагоду познайомитися в його попередньому романі «Та сама курява дороги», де цьому дивакуватому добродієві відводиться епізодична роль –   таємничого незнайомця, самітника та філософа на ім’я Немо, тобто ніхто… На відміну від Натана, головного персонажа тієї книжки про вічні мандри в пошуках власної ідентичності, який зачарований війною, не мислить свого життя без «гарячих точок» і слідом за Ніцше вважає, що жінка створена для відпочинку воїна (відтак бачить у ній не пристановище, а розглядає кожну, як окрему віху на своєму тернистому шляху, що позначає лише диспозицію, яку рано чи пізно доведеться змінити), – цей Марко Затока, котрий теж пройшов Афганську війну, знаходить для себе рятівне зцілення у такому жертовному, самовідданому коханні до жінки, і ця завжди жадана Єва стає центром його всесвіту; як раніше на олтар війни, так і тепер він кладе своє життя під ноги цій жінці, позаяк не бачить поза нею для себе смислу існування…

Так пояснює сам автор, якщо все це взагалі можна бодай якось пояснити. Принаймні маємо дивовижно правдивий та водночас неймовірний роман – історію чоловіка, одержимого жінкою. Попри свою зовнішню нездоланність, незламність і незворушність, цей Марко виявляється абсолютно беззахисним перед зворушливим і ніжним почуттям, яке владно охоплює все його єство, і немає на те ради. Пам’ятаєте притчу про аксакала, котрий на запитання: «Чи вам, за всі роки свого подружнього життя, не хотілося розлучитися зі своєю благовірною?», щиросердно відповів: «Розлучитися – ні, а вбити – так»…

Власне, як же умістити в себе таланти бездоганного логіка й філософа, неперевершеного воїна зі становищем підкаблучника? Хто ти, Немо (Марко Затока), якщо з-поміж перспектив стати світилом прикладної математики або зіркою-кілером обираєш роль звичайної тріски в гірському потоці? Але чи  підкаблучника?.. Тут би я все-таки посперечався – з автором та його Марком!

«Моя наполегливість, – розповідає герой твору, – не знала кордонів. Я завоював цю жінку. Окупував її. Але не як генерал. А як рядовий боєць. Мені доводилося повзати і їсти землю…  Таки правда: я був варваром. І лишився ним. Але не руйнівником. А варваром-споглядачем. Варваром-цінителем. Варваром, для якого, окрім вроди коханої жінки, не існувало у світі жодних інших цінностей… Цілував у те місце, де мав би бути годинник (Лідія не терпіла годинників). За моїм поцілунком вона визначала час. Коли зі шкіри стирався дотик моїх уст, вона кидала все і квапилася до мене. Лідія ніколи не спізнювалася».

– Якби не застала тебе, померла б.

І це – не перебільшення. Адже його дім – Лідія!.. Він долав безмежні простори океанів та суші, звіряючись із родимками на тілі цієї жінки, наче із зоряним небом. Міг по пам’яті скласти зоряну карту її тіла, навпомацки розмістити її родимки на тверді небесній.

– Ти пам’ятаєш, що в мене під одягом?

– У тебе під одягом – ти.

– Ти пам’ятаєш, що на мені?

– До останнього ґудзичка, гапличка та бретелечки…

– Якщо якогось дня з’ясується, що ти не знаєш, якого кольору на мені трусики – я тебе вб’ю…

Ось так, а не інакше! А хіба Марко, захищаючи свою кохану, не здатний ризикувати життям?! У міліції, куди на ніч запроторили Затоку, дивувалися: яким чином інвалід, хай і колишній «афганець», впорався з сімома гевалами, котрі, до того ж, були озброєні ножами? Розлютившись, він відібрав ножа і просто порізав умить трьох здорованів, немов якихось свиней, а четвертому нападнику несамовито зламав щелепу, навіжено ганяючись за хуліганами на місці баталії. Проте в Марка наразі не було вибору – негідники погрожували Лідії, цинічно ображали її, тому «найязикатішому» він буквально застромив ножаку в сідниці, і це було принципово!.. А коли наспіла міліція (як завжди, «вчасно», коли це побоїще закінчилося, тож Марко спокійно дав одягнути на себе наручники) й один мент штовхнув Лідію, бо та не відпускала коханого й хотіла їхати з ним разом до відділка, скутий Затока вмить носаком відправив цього грубіяна в нокаут (струс мозку), а потім затято відбивався ногами від його немилосердних колег. А ви кажете – підкаблучник… Просто чоловік, якому нічого не потрібне – лише ця жінка. Так буває? Авжеж, однак спробуй навіть пошепки розповісти другові – не повірить, ошелешено покрутить ураз пальцем біля скроні… Натомість Василь Слапчук взяв і так відверто розповів про пережите (бо все це – й про нього теж, безперечно!) усьому світові.

– Ти хитрий, – казала Лідія.

– У чому ж моя хитрість? – запитував я.

– Ти наче троянський кінь, ти захопив мене зсередини…

До певної міри, жінка мала рацію, бо він не просто здався їй у полон, а пішов у наступ із піднятими руками!.. Проте не більше. Він відкрився перед Лідією, неначе порожня валіза перед митником. І єдиним його достоїнством було те, що він не мав подвійного дна. Бо від початку поклав собі не ховатися перед цією жінкою з жодним бажанням, які в ньому пробуджувало кохання.

«Така от пісня – про земну красу… Що буде після? Голуби на ґанку?» – сказав би мій добрий приятель, чорногорський поет і художник із Німеччини Ігор Ремс (цитую в своєму перекладі його вірша, одного з моїх улюблених, – про жінку, якій пасує вітер). Потім було всякого… Шкода, що я – не режисер. Зняв би фільм – про дивовижну жінку і справжнього чоловіка.

Як там, у Інокентія Анненського?

«Для мене важить лиш від Неї знак,

В час сумніву, що у душі розквітне;

І не тому, що світиться Вона,

Як з Нею я – мені не треба світла».

«Це – назавжди», – вірить автор. Вірю і я. Розкішна книжка, справжня.