Минулого року побачила світ перша книга молодої письменниці Марини Єщенко під назвою «Поговори зі мною». Авторка родом з Полтавщини. Закінчила магістратуру Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю «літературна творчість». Пише давно і плідно. Не обділена й відзнаками всеукраїнських конкурсів та премій. Тобто, маємо автора першої книги, але далеко не початківця в літературі.

Оповідання в книзі поділені на чотири розділи, в кожному з яких письменниця демонструє іншу манеру письма: своєрідний єщенківський реалізм у «Сім’ї» та «Немитих сливах», гумор, стьоб і приколи в «Дівчатках, що ніколи не здаються», гротеск з елементами постмодерну в розділі з характерною назвою «Гриби із зеленого ящика». Багатий стильовий арсенал дає авторці можливість торкатися будь-яких тем.

Книга закінчується новелою «Авторе, помри». Але почати хочеться з неї, бо саме тут, здається, криється ключ до деяких її оповідань. «Я мертвий автор, герой трактатів Барта» ‒ каже про себе авторка-герой новели. Се має означати, що написане і його творець народжуються разом, отож всі смисли, котрі з’являються в процесі писання, зринають на поверхню лише в голові читача і можуть трактуватися як завгодно різноманітно. Звідси виникає іронічне відношення до хрестоматійних літературних канонів, творчість стає грою, а сам автор набуває чарівної розкутості. Так написані «Пилочка для нігтів», «Холодильник і риба», «Усім новинам новина».

Але не завжди абсурд пишеться ради абсурду. Авторка відривається по повній в оповіданні «Дівчата з льотного» ‒ і в тому, що студентки з льотного училища беруть участь у лижних змаганнях як параолімпійці, та ще в пустелі; і в тому, що: «Зінці не вдалося народити в літаку з тієї простої причини, що їхній тренер ‒ сантехнік Вася ‒ під час перельоту десь зник, тому в пасажирів, які на той час не дрімали, були всі підстави стверджувати, що він випав ‒ і не без чиєїсь допомоги. Однак стюардеса чітко дала зрозуміти Зінці, що більше однієї проблеми за рейс їм за уставом не дозволено». Проте в підтексті розумієш, що вся ця нісенітниця не що інше, як реакція на абсурд нашого життя на прикладі того ж льотного училища, де не видають дипломи, бо студенти не налітали належних годин, а не налітали, бо немає пального, а хто за свої гроші пального не купить ‒ той і диплома не матиме.

Глибоке і темне оповідання «Псевдо-Я і нікого більше». Прочитане можна розуміти і як сковородине «пізнай себе», і як розповідь про другу свою натуру, що зраджує тебе, мов Брут Цезаря, і навіть як спомин про минулі свої існування. Або ‒ що інший ніколи не побачить тебе таким, яким ти є насправді: «Ти мені не пробачиш, ‒ каже героїня до свого другого Я, ‒ але люди знатимуть тебе такою, якою була я. Вони нездатні бачити далі, вони нездатні бачити взагалі». Воістину, Барт розкошував би на таких текстах!

В сучасних європейських традиціях написано «Немиті сливи». Авторка бере психологічну проблему (альтруїзм, що зашкалює) і препарує її, як на хірургічному столі, залишивши робити висновки читачеві.

Гротеск, але й реальний дух провінції чується в «Осені з Настиної торби»: «Він приїжджає раз на рік. Восени, коли в Києві починають жовтіти каштани, а в її райцентрі фарбують у зелене штучну траву й вішають на дерева пластмасове листя. Тоді в їхнє містечко з’їжджаються найповажніші артисти і співають три дні поспіль. Три дні музика гуркоче на весь райцентр, корови не дають молока, коти вішаються на найвищих горіхах, а провидиця баба Мокрійка намагається вмерти, зачинившись у глиняній хаті».

Однак, найсильнішими оповіданнями письменниці є ті, котрі торкаються пересічних людей. Іронія і відстороненість авторського письма ‒ а саме так пише М. Єщенко, ‒ зіткнувшись із трагедією ситуації, про яку іде мова, викрешують яскравий емоційний спалах у голові читача.  Страшне, бо буденним голосом розказане оповідання «Сім’я». Жалість до дитини-дауна ‒ через його беззахисну посмішку, якою він відповідає на крик і побої матері, через материне: « Сьогодні спатимеш на підлозі, почув? Ти покараний!» і затим покірне: «Малий слухняно лягає на підлогу, скручується від холоду калачиком, але продовжує шкрябати ножем по паркету», ‒ ця жалість тримає читача в напрузі весь час, поки батьки мчать з роботи додому, де у пожежі, скоріше за все, згорів їхній син. Тим часом чоловік заспокоює дружину тим, що зробить їй другу дитину. Сьогодні ж.    

         «‒ А ця? ‒ починає все менше схлипувати Настя, ‒ а ця ж помре?.

         ‒ Ну помре, помре, ти хіба у тому винна? Кожної хвилини десь        помирають люди. Це нормально. А в нас буде нова дитина!

         ‒ Ти так гарно сказав «у нас»! ‒ пригорнулася до чоловіка Настя» .

Дві неповні сторінки новели «Відомстила» вміщують ціле життя. Це при тому, що розповідається про мить ‒ про епізод в метро, де Ліна стала свідком сварки між чоловіком і жінкою, яка переросла в бійку. Сварка реальна переплітається із спогадом дитинства, як лаялися батько з матір’ю. Героїня пляшкою з водою б’є того чоловіка по голові. І фінал: «Все-таки вона купить м’яса, і наварить справжнього борщу, і плову, і щось спече на десерт. Усе, як любив татко. Сьогодні зранку його випустили, і вже ввечері вони побачаться. Їм є про що поговорити після п’ятнадцяти років такої невтішної розлуки». Все інше ‒ вбивство матері, батькове тюремне ув’язнення, сирітство героїні ‒ вибудує в своїй уяві читач сам.

Залишати найважливіше на домисел читачеві ‒ характерна фішка у кращих творах письменниці. В оповіданні «Поговори зі мною, Колю» дівчина-підліток ділиться своєю історією. Розповідь її не зовсім адекватна, діалоги матері з лікарем, куди час від часу водять дівчину, неприродно кровожерні: «‒ Вона незвичайна, ‒ продовжує посміхатися лікар. ‒ У неї всередині не серце, а шматок дерева, а може, металу, або ще бозна-чого. Колись ви її привезете до нас, ми розріжемо й побачимо, що ж там усередині. Нам усім цікаво. Ми з хірургом уже заклали парі, тому не зволікайте». А тут ще з’являється глухий Коля, в квартиру якого дзвонить героїня, щоб поговорити з ним, та в останній момент лякається і щоразу втікає. Врешті-решт виявляється, що за дверима, куди дзвонила дівчина ‒ її власна квартира. І раптом натрапляєш на речення, яке відразу перетворює цей абсурд на реальність. «У мене все добре зі слухом. Усе добре зі слухом... Усе добре зі слухом! Усе добре зі слухом... Це Коля, Коля у цій клятій квартирі під нами глухий!» ‒ вигукує дівчинка і читач починає розуміти, що вона глуха, а все, про що йшлося до того ‒ розмови матері з лікарем, коли вона бачила лише їх міміку; глухий Коля, існування якого мало б звільнити героїню від нестерпної одинокості, ‒ просто вигадка її уяви!

Часто з ракурсу конкретного епізоду авторка висвітлює глобальну проблему. На похорон до двоюрідної бабусі приїхала внучка. Сіла вона коло покійниці на стілець ‒ і протекла на оббиту тканину «її жіноча натура». Сарказм ситуації підсилюється іронічністю тексту, але паралельно, другим планом, через потік свідомості героїні розгортається епічна панорама сільського життя. Цинізм розповіді викликає щемке відчуття від такого ж цинізму в реальності: і сміх на похороні, і вроджена жадібність селянина: «За якусь годину прийдуть сусіди, може й подруги які з дальнього кутка. Баба свого часу багато друзів мала, от тепер і годуй їх, раз вона вже померла, а вони ‒ ні, живуть собі та на всі похорони стягуються...» («Пляма»).

Сільську тему продовжує оповідання «Золота дитина». Марина Єщенко творить знайомі багатьом характери. Ось вчителька ‒ яка копає картоплю, порає корів і варить самогон на продаж; якої бояться чоловік і син; яка має душу, але вона захована під такими заметами життєвої зневіри, що годі добратися. А поруч інший образ ‒ мати-алкоголічка, в якої на будівництві загинув син. Недалека, вона, здається, не відчуває горя в повній мірі, але ось вчителька занесла їй самогону і поїсти, і бачить: «Маківчиха вже випила не одного гранчака. Сиділа на зламаному обгорілому стільці й не рухалася. Тільки очима журно й нетверезо водила з одного кінця кімнати в інший» . В цих рядках біль уже не людський, а тваринний, але від того ще пронизливіший.

Яскраві і різкі картинки із життя київського обивателя показані в найдраматичніший період Революції Гідності («Революціонер»). «Хватить підтрунівати, в мене діпресія. Чувствую себе на обочині жизні» ‒ каже чоловік, з дивана спостерігаючи за подіями на Майдані. Реально відтворена мова, а через неї рівень інтелекту і запити його, створюють напрочуд живий, з плоті і крові, персонаж. 

І над усією цією палітрою сучасних тем і сучасних стилів витає глибинно національне відчуття світу: це ж наш селянин, наш студент, наша дванадцятирічна дівчинка з провінції, яка жде свого принца на білому коні, так реально зображені в творах.

Аналізуючи оповідання, які пропонує нам Марина Єщенко, хочеться в кінці сказати наступне. Іронія авторки та вольна гра з творчістю надають шарму її письму. Однак не вони вирізняють її серед інших. А вирізняють її, навіть серед визнаних майстрів короткої прози, сільська вчителька із «Золотої дитини», батьки-дауни із «Сім’ї» та глуха дівчинка із «Поговори зі мною, Колю». Безперечно, бурлескний стиль Богдана Жолдака, глибинні алегорії Василя Трубая, філігранна точність деталі Василя Портяка чи щемка довірливість Любові Пономаренко впізнаються з перших сторінок ‒ та навіть Обрані (що вже казати про решту!) творять навколо себе світ, так би мовити, «по образу і подобію» своєму. Марина Єщенко в кращих своїх оповіданнях виривається за цей круг і занурюється в стихію народного життя. Здається, що вона не вигадує, а лише фіксує тих, хто проходить мимо неї і незалежно від неї. Не осуджуючи і не підносячи, а байдуже, як Бог, котрий сотворив цих людей. Тому й виходять вони по-стефаниківськи правдиві, змушуючи читача заглянути до самого дна в їхні душі.

В сучасній літературі, яка практично втратила інтерес до пересічної людини-обивателя, твори Марини Єщенко годні зайняти цю нішу. Звісно, якщо вдало стоятимуть над нею зорі.