Завантажити

— каже Тоній сміючись. — Ліпше просім оцього пана, аби тобі пішов у дружби.
—  Упідскоки! — каже Бая.
— Але, але? — питаю я та й віри не йму: де ж я того годен?
— Ти дурень! — каже Яків, свищучи.
— Хіба так! — кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.
— Ви оце пусте завели, — каже Бая. — Ануте-ко мені лиш чарки! — а сам виймає з тобівки шип з вишником такий, що в дві оці!
XVII
Тепер ми вже давно як жонаті. Тоній держить мою сестру Олену, Яків — Марію, а я знов — Яковову Катерину. Такий-то вже тривок між нами любий та милий! І грунта маємо, і худобу, і пасіку, ще і ставок хочемо собі викопати. А з Тонієм та з Яковом жиємо собі, як ті рідні браття,— сказано: три як рідні брати. Скоро неділя або празник — а ми вже вкупі. Сидимо, радимось, балакаємо, а як нас охота збере, то і вип'ємо по чарці, і заспіваємо собі гарно — а ніхто вже так, як моя Катруся-серденько: як заспіває, то неначе в кленовий листок запіє, а Тоній за нею на скрипку; славно грає. А часом то згадаємо собі давні свої літа, як-то ми бідували у світі, не знаючи долі. Тогді хіба посумуємо хвильку — але лиш хвильку, відтак знову зрадіємо, звеселимось та й порозходимся тихонько, гарно, звичайно, — сказано: щасливі. Лиш братик мій Онуфрашко, сизий мій, не обізветься між нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добірними: як спить, так спить собі на цвинтарі поуз батечка свого та неньки. А мені все здається, що він не вмер, що він мусить відкіля надійти. Да, мабіть, не прийде вже, серце моє!

читати