Завантажити

А ти, — каже ,— набрав у жида на сажні — чом не робиш?
— Коби я годен, — кажу, — я би робив, а так самі видите, що не годен.
— То дай заліг, — каже війт, — або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.
— Жидівське, — кажу, — не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю — а я жидові відроблю, ще й камату му заплачу.
Війт насварив на мене та й пішов. Але жид поганий не ждав: в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати. А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.
Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.
— Добрий вечір, брате!
— Добре здоровля! Прошу, сідай.
— Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?
— Забрали, — кажу.
— Шкода, що і шкіру з тебе не здерли! — упік Яків.
— Від тебе, брате Нестерюку, — кажу я, — мені і таке слово миле. Ми в оден раз товаришували.
— В оден раз! — повторив Нестерюк гірко, — а тепер?
— Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.
— Ти дурень! (не против вас говорячи, читці мої любі!). Ти дурень! — ще раз повторив Яків, а сам пішов і «бувай здоров» не сказав.
А другої днини приносить мені жид письмо.
— На тобі, пак, — каже, — Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.
— Як-то закутало? — питаю.
— Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно, пак, сьогодня вже за тебе латри в лісі рубає.
ХІІІ
Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий — такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже і не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.
Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:
— А що дієш, брате?
— А що ж би-м, — кажу, — діяв?.. Лежу.
— А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?
— Чутиму.
— Я хочу йти до тебе сидіти, або ти йди до мене.
— Як оце? — питаю я.
—  Отак, — каже Яків. — Ти  хворий — хто знає,  коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі і весну надворі: треба закладати, орати, сіяти.
— А твоє ж господарство?
— За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе?
Я хотів щось казати, але він не дав.
— Ти дурень! — каже та й пішов свищучи у двері.
XIV
Іде дощ — доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить, і співає, як той соловій у гаю. Мені весело.
Аж тут прибігає гайдук з бецирку.
— Іди, — каже, — пан староста тебе потребує.
Приходжу до старости.
— А що там, — каже, — небоже, подужав?
— Подужав трохи, — кажу.
— А дома як?
— От як, — кажу. — Сироти вічні, без вітця і без матері. Як мене, не дай боже, поволають — пропало все: і грунт, і господарство.
— А як ти слабував, хто тебе кутав?
— Яків Нестергок, — кажу.
— Годний хлопець, — каже староста. — А знаєш, чого я тебе кликав?
— Пан світлий скажуть!
— Прийшов тобі абшит.
—  Мені абшит? — кажу я, а тут з радіщ аж нестямився! — Як то може бути, пане?
— Я писав за тебе до міністерії, бо мені жандар Тайвер усе уповів.
— Котрий то жандар? — питаю я.
— А той, що тебе на снігу замерзлого найшов. Я все знаю.
— Пане мій годний! — кажу я та й упав старості в ноги.— Пане мій добрий! Дай, Христе-боже, аби ви ніколи на лихе місце не ступили!
— Годі вже, годі, — каже староста. — А тепер іди собі домів, женися та ставай на господаря. Вже доста бурлакувати — час раз і людьми стати!
XV
— А що там? — питається Яків дома.
Я показую йому абшит та й уповідаю, що мені староста казав. Яків посумів.
— Нестерюку, — кажу, — брате! А ти не рад, що я вже на волі?
— Рад, — каже, — та й не дуже.
— А то чому, соколе?
— Нічо, — каже. — Все добре.
— Ні, ні, — кажу я, — ти мене так не збудеш: уповідай, що таке.
— Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупі.
— А чому?
— Бо тому: ти оженишся.
— Ну, та оженюся; та відтак?
— Ти дурень! — каже Яків, а сам став свистати. (Це він, бувало, осігди так, як осердиться чого.)
— А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? — кажу я.
— Буду слухати, — каже.
— Дай свою сестру за мене.
— Ой?
—Та бігме!
— А я що буду робити самий дома?
— Зо мною жити, коли ласка твоя. А ні — і ти женись, та станемо оба ґаздами.
— Гм! — каже Яків.
— Так, брате!
— Коли так, то хіба й я женюся?
— Ану, женися, братику, без жарту.
— А даси за мене свою сестру?
— Моя сестра сирота, а ще до того й бідна. А ти багач!
— Ти дурень! — каже Яків та й став

читати