Завантажити

— як тобі?
— Добре, — кажу. — Пустіть додому.
— Ще тобі не можна, — каже дохтор, — ти ще дуже слабий.
Я так і став благати!
— Пане, — кажу, — пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.
Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.
— Про мене, — каже дохтор нарешті, — завтра можеш йти, а сьогодня лежи мені ще в ліжку та пий оці ліки, що я приніс. А тіло масти собі оцев мастев.
Я так і зрадів.
— О, дякувать же вам, пан дохтор!
— Не мені дякуй, — каже дохтор, — а оцему панові, бо якби не він — а ти би вже не жив на світі.
ІХ
Лежу я в ліжку та думаю. Коло мене сидить жандар та люльку курить.
— Чого, — каже, — так задумався, серце?
— Чи ж нема чого? — кажу.
— Не журися, брате: бог — батько. Лихо мине — гаразд буде.
— Хто би збаг, — кажу, — що з моїм братом сталося! Коби го ще хоть живого застати.
— Аби ти та я здоров, — каже жандар.
Мене неначе ножем уток.
— Або ви знаєте? — кажу.
— Твого брата — учора тиждень — ховали.
Та й сплакав.
— Або ви, — кажу, — мого брата знали?
— Я,— каже,— не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині.
— А ви ж відкіля?
— Я? О, я здалеку, друже! — я аж з тої великої Німеччини. Не будеш знати.
— А так — як же ж ви пізналися з Онуфрієм?
— Я не раз, — каже, — у вас на кватирі стояв, от і пізналися. Як то було таку щиру та любу душу не полюбити? Царство йому небесне!
— А сестри мої — не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що обі в наймах.
— В наймах, — каже жандар, а сам так і почервонів.
Чудно мені та дивно мені.
Х
Другої днини уже мені ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.
— Жди, — каже жандар, — по тебе зараз віз приїде.
За годину був і віз; сів я та й поїхав.
А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь, неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижачи... А я на двері.
— Добрий день вам, ненько, що дієте?
— Чи то ти там, синку? Дай же тобі, боже, здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобов ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.
Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в ліс!
За малу годиночку були і дрова в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!..
— О, простибіг же тобі, синку! — кажуть неня, скоро почули вогонь у печі. — Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю.
Поблагословили.
— А коли, — кажу, — Онуфрія прятали?
— Передучора тиждень минув, — кажуть неня.
— А що казав, як умирав?
— Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався — дожидав. «Нема, — каже, — Іванчика, нема братика мого рідного, нема! А мені все причувається, що він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щиро дожидав.
Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.
— А що, — кажу, — сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати! Якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.
— А що ж, бадічку, — одрікаються сестри плачучи, — коли у таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що. От же тепер викралися.
— А так, же не будуть вам нічо казати?
— Та нехай уже кажуть; нехай нас і вб'ють, а нас кортіло з вами побачитись, бадічку. Не гнівайтесь!..
Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась!..
ХІ
Другої днини пішов я до жида.
— Давай, — кажу, — на роботу!
— Коли хоч, а ти бери на сажні, — каже жид.
— Нічо, — кажу, — озьму і на сажні.
Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий з мене йде! А мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки немає тяжкої роботи...
Роблю я оден тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина, плачучи.
— Бадічку, — каже, — ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.
Покинув роботу — біжу. Прибігаю домів — аж неня вже без душі. І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідного!..
— А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? — лаю я на хлопця.
— Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, — повістує хлопець плачучи.— «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс?» — «Не йди, синку, — кажуть неня, — а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька».
ХІІ
Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу — так лежу, що ледве й тямлюся.
Прийшов піп:
— Плати за похорон.
— Погодіть мені, панотчику: видужаю, то вам або заплачу, або відроблю.
— Ні, таки плати зараз!
— Що ж я вам дам, добродію, — хіба душу?
— Чорт по твоїй душі! Плати, та й годі... мені...
— Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного та кілька щіточок — хіба то беріть; більше нічого не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні...
— Сюда з ним! — каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.
Аж тут уходить і війт з десятником.
—

читати