Завантажити

рік служитиму. Пустіть, пустіть, пане капітан, — в нього брат помер, в нього стара слаба мати і голоду погибає.
— Про мене, — каже капітан, подумавши хвильку. — Шовканюк іде на урльоп!
VI
Другої днини дали мені урльопас, дали кабат дранкавий, дали мантлину стару-стару та дєраву та й пустили. А я такий уже рад!
— А де, — кажу, — мій пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?
— Да нема, — кажуть, — пішов у місто.
— Ох, мені лишенько! — а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з міста.
— Да не дожидай ти багацько, — каже дехто з цугу, — а то фельфебер як тебе захопить, то матимешся.
«Коли так, то хіба йти, — думаю я собі, — а мойому пану капралові най бог дає, що сам розуміє». Отак думав я та й пішов.
А за містом — я й ні в той бік, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадів.
— Пан капрал! — кажу.— А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пішли?
— Да я умисне, — кажуть вони, — бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобі миль додому? Кажи правду.
— Сорок миль да ще й кілька, — кажу я.
Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та й кивають головою. А то студінь така, господи, — сказано, перед різдвом.
— Ходи, — кажуть, — у шинок, вип'ємо вина.
Випили ми вина — господи, що добре: я го досі і не пив! «Отакого, — думаю я собі, — коби-то братикові тому хворому винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну нічо, — гадаю я собі, — коби-то вчинитися на Вижниці; ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а вина мушу свому братчикові винести».
— Час мені до касарні, — стали нарешті пан капрал казати; виймають п'ять левів баночку та й дають мені.
— А це нащо? — кажу я.
— На дорогу здасться; кобих більше мав, то я би тобі і більше дав, а так не маю — бери, що є.
— Да я, — кажу, — зафасував два леви срібні, мені доста буде.
Вони аж розсердились.
— Коли я тобі даю, то бери! — кажуть. — Коли вже на те, то хоть кожушок собі купиш. Тепер студено.
Я не хотів я їх більш гнівати — узяв. «За два леви, — думаю собі, — куплю нені добру хустку тепленьку, за лева — топкову хустку братові до шиї, а по левові — кождій сестрі по рантухові тонкому та широкому».
Попрощались; подякував свому пану капралові як умів та й пішов. А тут не студінь, ні! — аж око в'яне.
VII
Ще і тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах світло видко, чути, як добрі люди радуються, сидя при вечері, а я собі йду з ціпком У руках та думаю, що то тепер у мене дома діється. Братика мого, мабіть, уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю я собі! Домів нема вже більше, як чотири милі маленькі, — на опівніч стану або і борше. Посмотрив за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив, Є всі: йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе п'є що мене за серце; і дрімлеться мені, неначе я п'яний, абощо, а я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те, щоб не було: були в мене в торбинці і два колачі пшеничні плетені, і фляшка вина доброго, і риби визнини штука. Да не буду їсти, думаю, — домів принесу. А тут мені так і позіваєсь! Сяду, думаю собі, припочину минуточку, а відтак скоріш і піду, як відотхну. Сів собі на якімсь там притулку, в очах замріїло, за серце ймило. Це я змерз, думаю собі. Хотів встати — не здужав, поваливсь у сніг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступнице, рятуй!..
VIII
Прокидаюсь — а я вже не в снігу, а в гарній теплій постелі. Над мною стоїть оден жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Черновцях у святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.
Я так і стрепенувся.
— Ох, мені лишенько! — кажу. — А я де оце?
— У мене, — каже жандар, — як у рідного свого брата або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.
Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.
— А це, — кажу, — як я тут зайшов?
— Богдай і не згадувати! — каже жаидар. — Учора звечора йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.
— Боже милий, боже!..
— Так тобі треба! — обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив.— Не пий, лайдако!
А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такі-то люди!
Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.
— Пане, — кажу, — а мундир мій, варе, є?
— Є,— каже, — не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.
— В урльопасі, — кажу, — був лист.
— Є і лист, —каже, — я находив
— Коби я знав, — кажу, — де мій мундир, я би збирався.
Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.
— Коби, — каже, — за три дні, то би добре.
Я аж не зумівся.
— Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!
— Я все, — каже, — знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.
— А де ж той, — кажу, — дохтор?
— Він зараз повинен надійти — я вже післав по нього.
Прийшов і дохтор.
— А що, — каже,

читати