Їх медовий місяць тільки розпочинався. Хоча, правда, назвати його місяцем доволі таки було б умовно. Вже до того він з Оленкою зналися упродовж довгого півтора року. Якось Марія Федорівна зауважила: «На сьогоднішній день ти, Федю, релікт. Через стінку чуємо, як стараєшся. Тільки скажи цій дурепі, щоб так не верещала».

Дурепа – це Оленка. Так люб’язно називає її мати не завше. Радше, від захоплення нею. А донькою було чого захоплюватися. До форм її тіла батьки підібрали якесь особливе лекало. Хто мав щастя примірювати те тіло до себе – божеволів. Такої думки був би, певне, кожен. Одначе до тих щасливчиків належав тільки він. Він у цьому був переконаний. Оленка – неперевершений віртуоз. Вона ніколи не повторювалася, як мовиться, ні під конем, ні на коні. І не лишень у ліжку. Вона запросто могла доказати, що їй для кайфу вистачає місця на табуретці чи підвіконні. І, як треба, то замало на підлозі у просторій спортивній залі. З нею було цікаво і на висоті дві тисячі метрів над рівнем моря, і під водою. Вона і там устигала закласти в себе те, що їй потрібно було. А хіба тільки їй?

Тих півтора року він купався в казці, доки Семен Іванович не сказав: «Пора все, як положено, оформити. Поки байстрюки не завелися».

Тільки того й чекав. Йому ніяк не вірилося, що ця доволі відома в райцентрі родина може зарахувати і його своїм членом сім’ї. До того ж рівноправним. Подумайте тільки: хто він такий для них? Батько десь там з-під корів гній на фермі відкидає, а мати на ланці, як мовив поет, по своїй спині сонце піднімає, щоб буряки рядочками стелилися. Та ще й прізвище, як ні в кого в селі. В армії з Пуця став Пуцом, але тим тільки розсмішив сільських хлопців: а чому не Поцом? Було б ще переконливіше. Як не як – представник обласного центру. Це якщо абревіатуру брати до уваги.

Оті хлопці ще й пісню на його голову видерли:

Ішов Гриць з вечорниць

І вступив до Пуця.

А у Пуця всі…

Аж вікна трясуться.

Взагалі-то всі Пуці – коренасті і до того діла беручкі. У його діда було сімнадцятеро дітей. А у батька – одинадцятеро. Та ще й село називається так, що не кожному скажеш. А з паспорта не викреслиш. Настільки паскудне, що й перейменувати ніхто не брався. Яйно. Кажуть, що й воно пішло від якогось там Пуця, котрий у ті далекі часи вже виділявся чимось серед своїх односельців.

Та й, властиво, його батько на витівки був охочий. Якось йому зв’язали ззаду руки і сказали: «Ану, Никаноре, втримай відро води». І що ви думаєте? Втримав. А потому ще й штахету тим «ломом» Лебедюкові відважив. Він того, звісно, не зробить, але Оленці такого пропелера може закрутити, що вона аж живіт покусає.

«Знаю одне, Федя (хоч він Федон), Лєнку від тебе і двома руками не відірвеш, а я від свого сама втікала. Одного разу із животом вернулася. І нічого не сказав мені Семен Іванович. Що мав сказати?» – якось призналася Марія Федорівна.

А після того, як розписалися, – путівочку молодятам вручила. Каже: «Коло моря вже були – тепер поїдьте на Свитязь. Є таке озеро на Волині. Кажуть: панам у Варшаву бочками воду з нього возили. Щоб шкіра була еластичною, не рипіла. Попробуєте».

«Волинь моя – краса моя, земля моя сонячна…», – хотів заспівати. Свитязь – недалеко. Хоча про це ні Марії Федорівні, ні Семену Івановичу – нічичирк. Не хотілося, щоб «бендерою» обзивали. А в село рідне, до батьків, хотілося. Думав, може, якось заскочить. Тільки так, щоб ніхто не знав.

 

 

Не так важливо, як дісталися до турбази. Хоча пригод вистачало. Що ж до самого озера, то тільки проконстатую враження Оленки: «Наївний Гоголь! А що би він тут вигукнув?» Вона, певне, мала на увазі його знамените: «Редко какая птица долетит до середины Днепра».

Їх поселили в маленькому дерев’яному будиночку біля самого озера. Здається, Оленку це дуже влаштовувало: «Хоч не буде чути, як буду вищати». На що він тільки посміхнувся, бо з протилежного боку помітив ще одні двері. Можна було здогадатися, що це затишне помешкання розраховане на дві сім’ї. Залишалося довідатися: хто є їхнім сусідом? Як не придивлялися, як не прислухалися: за стінкою – тиша. А це означало, що там ніхто не відпочиває. Це їх дуже втішило, і Оленка свій захват перевтілила у стогін, викрики тільки їй зрозумілих слів, котрі найчастіше заперечували комусь: ні! ні! ні! Насправді ж усе було: так! так! так! І все у шаленому ритмізованому такті.

Якось Оленка витягнутою ногою у пітьмі торкнулася абажура і той з тумбочки упав прямо йому на голу спину і скотився на підлогу. На щастя, не розбився. На що Оленка проінформувала: «Де ми вже з тобою тільки не… а ось на абажурі – ні. Є нагода». І, розсунувши широко коліна, присіла на абажур.

А вранці, коли вийшов накопати в торфовиську черв’яків, помітив по сусідству прочинені двері. Десь на ширину долоні. Кажуть: не помацаю – не повірю. І він ще далі відхилив двері й заглянув усередину. Звідти жінка з розпущеним довгим волоссям поманила його пальчиком. Проліз крізь щілину і підійшов до неї.

– Подай води.

На столі стояла пляшка лимонаду, і він подав її.

– Невже я буду з горлишка?

По всьому було видно, що жінка вчора перебрала. В неї навіть руки тремтіли.

– Тобі мене не шкода? – запитала.

– Шкода, – сказав він і подав склянку. Дрібно постукавши об склянку пляшкою, жінка налила лимонаду, жадібно випила і поставила склянку й пляшку біля себе на табуретку.

– А тепер пошкодуй і мене.

– Як? – не зрозумів.

– Так, як ти умієш. Не бійся, я не буду кричати. Я й тобі рота затулю.

Був ошелешений. По-перше, вона з вигляду була старша від нього на років двадцять-двадцять п’ять; по-друге, вона видалась йому жінкою середнього ґатунку; по-третє, його Оленка добре за ніч утомила особливо на тому абажурі, котрий у їхній кімнаті лежав розплющений на підлозі.

– Почнемо з менуету, – і подивилася на нього. – Не знаєш що таке? Французький танець. Закладай мені в ротик – і танцюй, – і вона вмить стягнула йому шорти на коліна. Не встиг і заперечити, як відчув щось дрібненько-солодке, неповторне до забуття. Все це вона робила якось аж захлинаючись. Ще зовсім не зорієнтувався, як запропонувала свої широкі сідниці. Не усвідомлюючи, відразу провалився між них. Здається, з головою. Бо як схаменувся, то побачив, що двері в кімнаті відчинені навстіж і над озером сходить яскраво-червоне сонце. Кинувся в пройму дверей.

Цілий день не виходив із кімнати, аби не попасти на очі сусідці. А вона поводилася так, начебто нічого не трапилося. Вийшовши надвір першою, привіталася до Оленки, поцікавилася, звідки приїхали і хто такі.

Оленка вернулася до кімнати сяючою, навіть рушник забула з рамена скинути:

– А ти знаєш, хто вона така? – спитала. – З облпрофради. Видно, крупний начальник. Як побачиш, – пальчики оближеш. Я ще такої красуні не зустрічала! І погляд якийсь особливий, наче тебе пронизує зверху донизу. Казала, якщо хочемо, – долучаймося до рибалки. Петя човна привезе.

– Хто такий Петя? – запитав він.

– Мабуть, особистий її шофер.

– Не потрібна нам її риболовля. Ми не того сюди за тридев’ять земель приїхали.

– А чого?

– Сама знаєш, чого.

 

 

Петя човен аж на берег виволік, посадив у нього Ніну Семенівну (так звали сусідку) і повільно помахав веслами у напрямку затоки Бужно. Попід очеретами.

Оленка залишилася невдоволена. І хоч погода була, як на замовлення, сонячна – цілий день не виходила з кімнати. «Сама знаєш, чого» так і не відбулося. Уже під вечір він констатував:

– Сам не знаю, чого сюди приїхали.

 

Ніна Семенівна з Петею вернулися пізно увечері. Були (принаймні Петя) добряче допінговані. Петя, мабуть, хотів залишитися на ніч по сусідству, але Ніна Семенівна його відшила:

– Брись отсюдова!

Петя, видно, повис на дверях, і тоді жінка йому пригрозила:

– Завтра нємєдля ращитаю!

 

 

Коли Петя пішов, Оленка торкнула ліктем, навіть не повернувшись до нього:

– Чуєш, плаче?

– Хто?

– Ну та… Як її в народі називають?.. Що молодих хлопців спокушає?

– А звідки ти знаєш, що спокушає?

– Так мені здається. Ти тільки добре приглянься – і сам спокусишся.

– На стару бабу?

 

 

У суботу місце на березі бажано заздалегідь займати якомога раніше, бо багато людей до озера приїде. Так і зробили, розстеливши на піску махрові рушники.

Після сніданку на березі появилася і вона.

Справді, одразу викликала пожвавлення на пляжі. Чоловіки, а за ними й жінки повернули голови у її бік. Як змовилися. В той час із динаміка залунала пісня «Королева краси» у виконанні Мусліма Магомаєва. І пісня чудова, і виконавець неперевершений, але погляди усіх, як йому здавалося, сплелися навколо неї. Всі нічого не чули, бо тільки бачили королеву.

– І як же вона називається, ота, що молодих хлопців… – мучилася в здогадах Оленка. – А може, їй місце біля себе знайдемо?

– Не треба, – категорично заперечив.

– Який ти байдужий до жіночої краси. Я це не раз помічала. Селюк селюком.

А тим часом королева краси кинула на пісок надувний матрац. Він одразу ж схопився з місця, аби пособити, але поки підйшов, то вже два засмаглі атлети один перед одним надували той матрац. Королева ненароком повернулася у його бік і, змірявши своїм разючим із ніг до голови, одразу ж відвернулася. Але це його аж нітрішки не знітило: вирвав із рук атлетів матраца і, підморгнувши королеві убік Оленки (мовляв, іди до неї), подався з матрацом в озеро.

 

 

Не знав, скільки лежав на матраці посеред води. Здається, ні про що не думав. Хвиля колисала на собі, іноді перекочуючись через нього, легко лоскочучи під пахвами. Між заколисуванням тих хвиль приплив до своїх батьків. Як вони, старенькі, там? Мабуть, чекають – не дочекаються? І вирішив, що після неділі обов’язково відвідає їх. Не він буде, якщо цього не зробить.

Хвиля прибила його до берега.

Піднявся на весь зріст, трохи заточився від раптового відчуття опори на землі, підібгав матрац під руку і подався до свого дощатого, зеленого кольору будиночка, бо на березі вже не застав ні королеви, ні Оленки.

Коли підійшов до будиночка, відразу почув дуже незлагоджений, але напористий спів:

Нє забудь і ти еті лєтніє

Падмасковниє вєчєра.

Не забуде й він цього вечора. За столом сиділа невеличка компанія: Ніна Семенівна, два бронзові атлети і… його Оленка. Коли прочинив двері, Оленка, якась простоволоса і розхристана, з-під руки одного з гевалів вигукнула:

– Брись отсюдова!

 

 

Від Свитязя до його села – їзди на світловий день. Йому ще й поталанило: до Любомля підкинув приватник. З Любомля до Ковеля прошугнув потягом, а з Ковеля в Яйно – вже автобусом.

Милі батьки, здається, зовсім не сподівалися приїзду сина. Мати виставила на стіл миску з печеною картоплею і гладишку кислого молока. Почала вибачатися:

– Коб були знали, то б…

Він цього не хотів слухати, а дивився в їхні лиця і не міг надивитися. На них, як і на їхніх зашкарублих долонях, була виписана лінія їхнього життя. Не рівного, але чесного.

Довго про щось говорили, а він тим часом думав про своє. Не трудно здогадатися про що. Остаточно із задуми його вибив батько:

– А як там твоя?

Батькове питання не зрозумів, тому перепитав:

– Кого маєш на увазі?

– Ту, що заманює до себе, а потім губить…

Не відразу второпав, тому поцікавився:

– А звідки вже ти про те знаєш?

Мабуть, вони з батьком мали на увазі різні персони.

Потім вони ще позаглядали біля бджіл, він ралом обгорнув картоплю біля хати, обрізав сухе гілляччя з яблуні, поправив льох на подвір’ї і, застромивши від серця сокиру в колитку, заявив:

– Вертаюся.

– Подумай, сину, над тим, що ми тобі говорили. Ми тобі – не вороги. Півень паві – не до пари.

Але півень думав по-іншому. Став у дверях автобуса і помахав крилом убік рідної хати. Півень до червоного гребеня був закоханий у паву. А як появився пізно увечері на турбазі – ніхто його, як виявилося, там не чекав. Постукав у двері раз, два – ніхто не обізвався. Пішов до озера. Місяць вистеляв йому срібну доріжку до самого острова – йди і не оглядайся! Там будеш сам-самісінький, усе добре передумаєш, на все зважиш і правильно вирішиш. Не пішов. Кинув на траву під вільху піджак і приліг на ньому. Земля ще не була холодна. Можна до ранку й подрімати.

Але не до того тут. Десь неподалік бринів сміх. Такий дрібний і такий рідний. Цей сміх одразу зачинив за собою двері. Спочатку хотів шарпнути ті двері на себе, увірватися в кімнату і по-селянському навідмаш загатити комусь у морду. Та, властиво, не комусь, а саме тому бритоголовому гевалу (він його відразу упізнав), але передумав, підняв із землі піджак. Тільки сказав: «Зараз почнеться» і пішов скраю озера, загрузаючи по кісточки в пісок. Щоб було зручніше, навіть пантофлі зняв. А потім – і шкарпетки.

Пішов прямо у воду. Спочатку по кісточки, потім по коліна. Наказав собі: будеш іти дном в напрямку острова! Будеш іти доти, доки зможеш, а там набереш у рот, у вуха, появляться зеленокосі і залоскочуть тебе…

Почав опускатися вище колін і дійшов до найбільш чутливого місця. Стало якось так тепло, добре, наче провалився у свій медовий місяць… Нараз почув позад себе крик. Оглянувся – хтось начебто розмахував руками. Повернувся і, долаючи коліньми опір води, подався до берега.

 

 

Був урятований, але не тою.

На березі, у срібному місячному німбі, стояла зовсім нага його спокусниця. Вона була вся біла-білюсінька, як у давньому язичеському міті. Тільки темне, збите набік, волосся прикривало пружні груди. А чорний трикутничок гріха нижче пояса засвідчував, що був готовий на все.

– Сідай у човен, – тихо скомандувала. Він сів. – Петю, відштовхни нас від берега.

– А я? – в розпачі розвів руками хлопець.

– Брись додому!

Петя відштовхнув їх далеко, зайшовши аж по пояс у воду.

– А тепер бери весла і веслуй! – наказала вона.

Він сів за весла:

– Куди?

– До острова. Прямо по місячній доріжці. Або ні, он туди – в очерет.

Коли підпливли під очерет, вона відкинулася на спину, випнувши груди, як радари.

– Люблю місяць уповні.

– Чому? – поцікавився він.

– Тоді шаленію. Тоді мало хто зі мною справляється. Але ти справишся. Ти – коренастий, – потішила його.

Відкинула руки аж за борти. А потім і довгі ноги.

Він бачив, як високо здіймалися її груди, як вона підкидала пружними сідницями, затиснувши в долонях борти. Аж хтось із очерету крикнув: «Ей ви, хто там балується? Хто озеро розгойдує і нам заважає рибу ловити?»

Він підняв голову і побачив, що озеро й справді розгойдане, широка хвиля вряди-годи уже навалюється на лівий борт і піднімає його догори.

– Треба негайно розвертати човна, а то пожене нас в озеро, – сказала.

– Ніно, ти…

– Я тобі не дозволяла переходити на ти, – різко обірвала його. – Настроми мене так, щоб я за борт не злетіла.

– Думаю, я…

– Думаю, ти не Стєнька Разін…

Він ще не встиг оговтатися, як сама настромилася. Тепер у ритм весел вона то піднімалася, то опускалася, важко перевалюючись із сідниці на сідницю. Щось аж порипувало. Мабуть, шкіра об шкіру.

А потім вона відкрилася:

– Ти думаєш, я так просто збилася на обочину? Я мала трьох чоловіків і всі три – нікудишні. Слизняки, напівімпотенти. Чотири-п’ять разів підкине – і кінчає. Якби я мала такого, як ти, – і тут вона аж заголосила, відкинувши на воду весла, – я б його, стоячкого, як Купала, в бинди убрала. Я б його в голівоньку цілувала і ні на крок від себе не відпускала. Я б через нього, як через антену, з усім світом розмовляла. – І тут вона закрутилася на місці і запищала якось так тоненько-тоненько, як пташка. Це вже ішло не від розпачу, а задоволення…

Потім вона повернулася до нього:

– Знаєш, як той прийомчик називається?

– Не з-з-знаю, – видихнув він.

– Турецька галера.

Хотів щось відповісти, але тільки проричав:

– Каторга, – і вкусив її за спину.

 

 

Добирались до причалу, мабуть, із годину. За той час вона разів п’ять чи шість відкидалася навзнак і стогнала:

– Я тебе мушу оформити своїм шофером. Замість Петі.

– Але ж я не вмію… – ледь видихнув він.

– Якщо ти це ремесло так швидко осягнув, то на інше я тобі правá за тиждень випишу.

– Але ж я, Ніно…

– Не забувайся: Ніно Семенівно. Ні за яких обставин по-іншому. Понял?

Коли вона сердилася, то відразу переходила на російську. Він це встиг помітити.

– Чи ваш шофер матиме окрему кімнату? – по хвилі запитав.

– В Луцьку його чекає окрема квартира, – спокійно мовила вона. – А як же тоді я до нього зайду? Я дівчинка скромна. Хіба не так? – і засвітилася рівними зубами.

Він не знав, що відповісти. Нарешті зібрався:

– А чи зможу я в цю квартиру привести…

Як застигла на тлі згасаючого неба.

Потім декілька разів зміряла його зверху донизу своїм проникливим поглядом, довго мовчала, наче зважувала, що має сказати, поки не простогнала: – Тільки не твою… крикуху, – підійшла до нього і легенько поклала руки йому на рамена. – Краще вже Марію Федорівну… зі своїм грузином чи чеченцем. Хто там у неї зараз – не знаєш?

Не знав що відповісти.

Нараз руками, як веслами од берега, рішуче відштовхнулася від нього:

– Лучше – ніхто! Брись атсюдава!

читати