Завантажити

***
Нехай я була би албанський поет,
Проте без усяких базарів
Я мову би вивчила тільки за те,
Що мови не знає Азаров.

Нехай я була би котячий поет,
Нехай би була і собачий,
Та мову би вивчила тільки за те,
Що мову не любить Табачник!



***
У тому столітті були жахливі гасла,
прямо якісь кокаїнові фантасмагорії,
з позиції сьогодення ясно –
лише одне з них витримує суд історії,
в наших серцях ще не згасла
ця ідея:
бій білих, аж поки не почервоніють.
бій червоних, аж поки не побіліють!
І якщо воно зараз само не розрулиться,
то уся наша виразно неіснуюча нація
знову вивергнеться з клекотінням на вулиці,
наче прорвана каналізація,
і, обриваючи ліхтарі, мов кульбаби,
розкришуючи у порох плитку майданну,
понесе юрба розпашіла на мозолистих лапах
тих, кого ми поки в безсиллі
назвати, як слід, називаємо даунами,
і вона увірветься в усі закапелки,
де ховались мандатні від гніву народного,
і викине геть усю їх веселку
розмаїття кольорів неприродного.
Полетять, як жаби, вибрикуючи ніжками,
з вікон всі ці різномасті хамелеони,
і розповзуться давно запланованими доріжками
проїдати свої накрадені мільйони.



***
Дмитру Лазуткіну



Тут такий дрібний шрифт,
тільки б не збитися, тільки б не збитися,
а коли ще ти натрудиш свій зір,
слухаючи всю ніч, з верхньої полиці купе,
як твій сусід, спеціаліст по ВІЛ,
каже депутатам всю правду про їх життя,
і вони, як люди, ридають у нього на грудях,
питаючи, що тепер буде,
тільки б не збитися зараз, читаючи вірші,
перед людьми, що на відміну від тебе,
позакінчували виші, де їх,
напевне, вчили, як казати «паляниця», і де
наголос у слові «тебе», іде
уже до того, що навіть у віршах з римою
я збиваюсь, і не знаю, яке слово як наголошувати,
хоча, здавалось би, які можуть бути варіанти
у силабо-тоніці?
Тільки б не збитися, тільки б не збитися
тут, перед цією інтелігентною молоддю,
що дивиться на тебе як на людину,
що бухала з класиками, живими і мертвими,
поставивши пляшки із закуссю на могильну плиту,
на людину, що була причетна до багатьох визначних подій,
що сміливо висловлює свою думку,
а опонентам, теж сміливо, не дає
висловлювати їх думку, ще чого бракувало,
і чекають, що ця постать, порепана і яскрава,
хоч, звісно, і пише поганенькі вірші,
але мову, напевне вже, вивчила досконало,
а ти тут приходиш і відчуваєш себе чи Базаровим
серед золотовустих аркадієв,
чи Азаровим у 2004 у Верховній Раді.
І стоїш ти з цим пожмаканим папірцем,
Де щось дрібненько-дрібненько написано,
Та і думаєш: тільки б не збитися, тільки б не збитися.


Пролетарське походження

Після школи ти ставала у дороги
і чекала, коли за тобою приїде чорна «Волга».
А я йшла додому пішки,
обідала, перевдягалась, а потім
ми, хлопці, ганяли на роверах по Печерську,
брутальні і вільні, як вітер з дупи.
Ми ганяли, а ти все стояла, несла свою нескінчену гломурну вахту,
нещасна жертва багатого батька, що тягнувся угору, неначе чарівний боб,
тягнучи і тебе за собою. Поки твій батько, директор заводу,
купляв тобі сукні принцес, мій дідусь, відомий юрист,
вселяв мені, що маю робоче походження
так що мушу носити у дощ кирзуху
і не брати у школу кав’яр.
Наскільки я знаю юристів, вони майже усі пролетарії,
Взяти хоча би Леніна.
Проте люди, що вийшли з робочого класу,
за «пролетарія» вас готові живцем зжерти.
Люди фізичної праці тягнуться вгору,
люди більш тонких процесів тягнуться вниз.
Ось чому ми з тобою зустрілись у модному клубі,
де мені платили гроші, щоби я танцювала,
що мені дуже подобалось,
а ти не танцювала, бо платили за тебе,
ти мусила сидіти спокійно, як мумія, життя володарка.
І ти знов несла нескінчену гломурну вахту.
А я тільки собі дикими стрибками заробила на збірку поезій
і одразу вступила в Спілку письменників.
Хтось би, можливо,
оцінив мою історію як прикрий список падінь -
танцювала у клубі, вступила в НСПУ,
але ми, пролетарії,
не боби, які тягнуться вгору,
ми не яструби Бродського,
яких підводить бажання
плити за течією,
в нас є якась демонстративна жага
низхідних потоків,
що Ульяненко колись назвав
«високою панківською духовністю»,
і тому мій шлях – вниз, завжди вниз,
не падіння, а пересування повільне і помірковане,
де кожний крок є актом громадянської непокори,
тому що там, звідки ми зійшли,
доводилося коритися силі,
а там, куди ми йдемо,
на нас чекають принижені і знедолені.

***
Лілея ти. Але лілея – чоловік,
З нефритовим стеблом тендітна квітка біла.
Не маєш ти шипів, неначе щоб не зміг
Сховати від жінок своє духмяне тіло.

Коли прийдуть женці та втомлені впадуть,
Мені моя любов небажана підкаже,
Що квітку саме цю знайду я саме тут,
Щоби її навік сховати за корсажем.

Лілея – чоловік, ланів перлина ти.
І жаль мені людей, які вважають: нині
Не жевріють в іржі опали-пелюстки,
Бо впали пелюстки з родимої стеблини.




***
«Ображаються» - кажеш.
Це для мене – як втрачений рай,
ображатися вміти.
Хтось один щось сказав, і
мені не сподобалось

читати