Завантажити

тім, що дівчатам не слід роз’їжджати у метро з відрізаними руками у новому ще не праному пакеті з надписом «Вітаємо з 8 Березня!», бо хлопець і випив би більше, і обісрався би ще й не так, і пакету, звісно, теж не став би прати, а у тому, що на певному етапі кар’єри такі речі трапляються з усіма, і це не повинно зупиняти чи розхолоджувати.


Відьма

Північно-західний вітер її підніма-
є понад схилами – червоними, золотавими
київських пагорбів, і несе її вгору,
а там розійшлась пітьма
і стікає додолу стезями кривавими,
якщо уявити, що кров – чорна.

вона проноситься, наче реактивний літак,
по небу із рокотом прокатується громовиця,
і раптом у оці п’яниці, що йде собі, виникає
хвіст, мітла ан фас - як зіниця -
і раптом усе зникає.

Вона летить до тебе, ледащо,
стережись, бо тобі не спати,
вона прямує до тебе,
у неї дві вульви – то диявола знак,
у неї, значить, дві потреби,
спитаєш, нащо,

коли ти один? Але якщо це так,
то, напевне, їй так і треба,
стережись, бо по небу прокатує громовиця,
бо вона п’яна від зіль, і в її зіницях
усе двоїться.

***
Ч.
На вулиці Червоноармійській стояв
манекен у рудій перуці, він мав харизму,
проходячи повз, я завжди зупинялась, як перед церквою,
а не проходячи, я часто повз нього думала.
Ми з тобою народилися ледь не в один день,
ми схожі, і тим один одному не до вподоби,
коли я відрізала волоси і зробила каре,
ти, скривився, сказав: «гарно» і теж став ходити з каре.
І ось ми зустрілися біля цієї вітрини,
оскільки зупинилися обидва,
ми подивились один на одного, як у криве дзеркало,
подивились на цей манекен, і ти сказав: «гарна,
йой, гарна баба». Але хіба то була баба,
то був янгол в усьому блискові інфернуму,
за його спиною лопотіли лавсаном крила
чорні, як земля, як моє волосся.
Я з перших рук знаю, що таке краса,
Краса – наче підсвічений дисплей, що не гасне,
зіпсованого мобильника; коли таке з вами сталося,
ніхто не схоче страхувати ваші батарейки,
краса, та краса, що з неба – прокляття,
але є і краса благодатна, та краса, що нам сяє,
неначе болотні вогні, вона сяє, і сяє, і буде сяяти,
з нас витягаючи кохання, і живлячись тим,
наче хижа квітка. Одвічно вона притягуватиме,
як мух, тебе й мене, бо нам доля з мерцями жити.


***
Цими холодними, жовтими знаками
Осінь закидала наші сади,
Стільки плескали в долоні і плакали,
Щоби нарешті злетіти сюди,
Повнились кольором, повнились звуками,
І завмирали в рослинному ню,
І при житті покривались пилюкою,
Щоби по смерті придатись вогню.
Вся ця краса, в марнославстві пекельному,
В пишному златі святенницьких риз,
Як намальоване небо під стелею,
Нам заважала дивитись наскрізь.



***
Ось я сиджу на вечорі пам’яті легендарної жінки,
пам’ятаю її ще живою, і у мене перед очима,
теж як жива, повстає її могила,
її могила біля могили Ульяненка,
тільки ж ви не кажіть, що я їй заздрю.
На сцену один за одним виходять люди
і говорять такою вишуканою українською мовою,
що розумієш нікчемність свого життя,
опускаєш руки і поволі впадаєш у транс.
От і я раптом уявила себе на власному вечорі пам’яті,
я ніби померла старою жінкою.
Все майже так, як і було до глюку,
тільки у залі, замість цвіту української інтелігенції,
сидять три покоління психів, що я навчила їх віршувати,
мої однолітки, яких, дбайливо притримуючи,
привели санітари, і люди середнього віку,
і молоді суїцидники, яким я тільки почала розповідати
свої байки про зрив автопілоту у малолітражці
і про муштрованих тарганів у голові.
Вони прийшли і говорять, але не про мене,
бо ця публіка говорить лише про себе,
а здебільшого вони грають на гітарах.
У житті я їм того не дозволяла,
казала, що ненавиджу музику, і хто хоче грати на гітарі,
хай це робить після моєї смерті,
так що вони з чистим сумлінням притягли на вечір пам’яти гітари
і грають пісні, присвячені, звісно, мені,
хоча знов не про мене, а про усяку фігню,
але я ж їм сама казала, щоби вони грали після моєї смерті.
Таким чином кожний отримує те, чого він хоче,
а хоче він того, чого він вартий.
Хтось у своїй біографії намагається
уникати згадок про Лікарню ім. Павлова,
а я будую своє життя так,
щоби не мати нічого спільного
з Інститутом літератури.
Це не те щоби негативне ставлення,
зневага, чи несприйняття культурних цінностей,
це моя особиста творча інтуїція.

***
Цей рожевий будинок, навколо завжди сніги,
Під снігами піски, золотаві, як зерня,
І дороги – як смуги між пагорбами руки,
І зловтішно волають сполохані в небі птахи:
Не повернеш, не повернеш!
Цей рожевий будинок, і захід завжди над ним
Наче плазмова куля сліпуча, шаріє з краю,
Довго дивишся, навіть здається, з’їжджає дах,
І виблискує щось у щербатих рядах
Зубожілих балконів столичного раю
Для гопів. Цей будинок, навколо завжди сніги,
І під ними пустеля, порожня, неначе сцена,
«Не повернеш!» - зловтішно волають у небі птахи,
І шукають тут вдень і вночі вороги
Вхід в геєну.
О, вже скільки будинків я бачу в кошмарних

читати