Завантажити

сльота, а як приглянешся, то в кожному більшовицьке щось сидить. Це зараз по-причаювались, а колись же в активістах ходили, голови задирали високо... У закамарках душ такими й позоставались, хресійбо!
Усіх їх сьогодні спалять. Що ж, така в них доля. Така доля і в Парійчуків, і в Постоюків, і в Хоменків, і в Чуйків, і в Грипечуків, і в Чернег — у всього їхнього кутка, у всієї Соболівки. Така доля! Згорять вони — на їхньому місці родичі Вільготині поселяться, які вже з ним, Іваном, житимуть у злагоді, та й він з ними не ворогуватиме.
Олена одягнулася, перев'язалась мотузком, яким тягли з криниці воду, почала класти за пазуху дерев'яні ложки, риночку поклала, веретено.
— То вже підемо, чи що? — похмуро запитала в нього. — Пересидимо в Юрка або в церкві. Коли що — у яр скочимо, той, що біля Юркового городу, там багато снігу...
Говорила вона спокійно й тихо, наче аж байдуже; таким тоном можна обговорювати дрібні господарські клопоти — замішано свині чи ні, внесено з погреба картоплі на сніданок чи не внесено…
— Йди, — мовив Іван, — а я за тобою.
— Разом безпечніше, — спробувала наполягати. — Нема чого зоставатись...
— Йди, — повторив Іван. — Бо коли вдвох подамось, то сусіди можуть запідозрити щось.
— Хати не замикай, — сказала Олена. — Зайдуть усередину, подивляться, що нікого нема, то, може, помилують. А буде замкнуто — подумають, що поховались.
Вона вже вийшла в сіни, як він побачив біля печі коцюбу. Хай би взяла... Але чомусь не схопив, не побіг наздоганяти. Слухав, як прохрумкотіли її ноги попід вікнами, стихло, сліпе мовчання стало за плечима, пильно придивлялося до нього. Вільгота різко обернувся, наче сподівався щось побачити ззаду, але, крім обдертих голих стін, там більше нічого не було. Зостався сам, гостро відчував самотність, бо навіть рідна хата не створювала затишку.
 
— Тьху, зараза, прости господи, — сказав дід Катеринка, — заступ зламався...
Дід стояв у могилі по груди, з досадою крутячи в руках зламаний заступ. Ото такий талан, ото таке везіння. Тепер пальцями не вкопаєш, сокирою багато не вигребеш, а могилу ж треба кінчати.
— І де тільки в мене та сила береться на старість, — бубонів дід. — Замолоду нікого не міг подужати, а тепер...
— Мабуть, багато каші почали їсти, — докинув півпарубка. — Доведеться мені йти по заступ. У млині там усякої всячини є...
— Галя йде до нас, — мовив Чернега, сидячи на викопаній землі. — А хто ж то з нею?
Дивилися на дорогу, що вела із Соболівки до села. По дорозі справді йшла Галя — простоволоса, роздягнута, руки склала на грудях, ніби так хотіла захиститися од холоду. За нею простував Юрко Вільгота. Ось вони зупинилися обоє, задивилися сюди, на цвинтар, потім звернули — й до них рушили. Галя широко ступала, волосся порошилося над її чолом, а рук од грудей не віднімала. Тільки ближче підійшли — і втямили всі, що це Юрко зловив дівчину, веде її до управи.
— Що копаєте? — запитав. — Хто дозволив?
— Окопи риємо, — сказав дід Катеринка. — Вдасть наказала...
— У вас, діду, зуби повипадали, а ви іржете, як та коняка коростява, — на кутні.
— У мене й кутніх немає, — не втримався дід. А тут і Чернега обізвався. Сидів на купі землі, рівно так і спокійно дивився перед собою.
— Корову в мене забрали. Повинні б віддати мені, га?
Юрко всміхнувся кривенько, нічого не сказав. Галя осклілим зором заглядала в яму, брови в неї сіпались, наче їх вітрець підвівав.
— Меланці хату копаємо, — сказав півпарубка. — Од твоїх рук...
— Окопи риємо, — пробубонів дід Катеринка.
— Всі!.. Зараз!.. — почав дуже голосно, аж верескливо, Юрко. — Йдіть із цвинтаря! На окопи! Отуди! — і він вказав рукою на мурашині розсипища постатей, що ген-ген чорніли в полі.
— Тю на тебе, — гмукнув легенько дід Катеринка.
— А на собак ви будете тюкати! — недобре ошкірюючись, проказав Юрко і ступив до ями, замахуючись ногою на діда.
У цей час півпарубка й рубнув його сокирою по голові. Сокира застряла в потилиці, і Юрко, падаючи, потягнув за собою й півпарубка, поки той не догадався випустити з руки сокиру. Дід Катеринка, на якого валився Юрко, помітив, як в очах у того спалахнув і почав скляніти розпачливий переляк. Дід одскочив і тут же швиденько взявся вилазити з ями. Не міг вчепитись ні рукою, ні коліном, усе ковзався вниз, аж поки йому Чернега допоміг. І зразу ж стали загрібати яму. Не було чим, то засипали пригорщами. Тільки Галя стояла непорушне, не допомагаючи, і губи її ледь здригались.
— Сніжком притрусити треба, — сказав дід Катеринка, — щоб не так в очі впадало.
Чернега нагрібав снігу в поли, а півпарубка взяв мішок і всередину насипав, наче піску. Втрусили не тільки яму, а й біля ями, і тепер вона стала схожа на всі навколишні могилки: непоказна і наче не свіжа, а давня вже.
— Тепер потюкаєш на собак, чого ж, — бубонів собі під ніс дід Катеринка, заходжуючись і сліди притоптувати й

читати