Завантажити

ноги.
— Заходьте...
Хотів голосно сказати, а й сам не почув свого голосу. Це його налякало, і Вільгота вклонився, але очей у землю не опустив, ні, а все їх з німців не зводив. А ті поставали навколо нього, приглядалися з цікавістю.
— Правильно палите, — зміцнілим голосом мовив Вільгота. — Усі вони активісти й більшовики. — І однією рукою показав на Меланчину хату, ще незачепану, а другою — на Чернежину, охоплену полум'ям, буйну.
— К-караш-шо! — підохотливе обізвався лишаюватий. Вільгота відповів йому вдячним поглядом — ай справді, не такий він виродок, як здаля могло показатись. Хіба посеред нашого брата мало таких, що доля обійшла вродою, наділила такими парсунами, що й удень, не тільки вночі, ліпше обминути, щоб не перелякатись?!
— А Юрко мій, мабуть, теж десь палить, еге? — зовсім уже повеселів Вільгота і, помітивши, що його не зрозуміли, пояснив: — Поліцаєм мій Юрко, помагає вам, бо хіба ви самі справилися б?
І зразу язик прикусив — навіщо ото говорити, справилися б чи не справилися б? Не його це діло, а їхнє. Проте вони, либонь, не втямили нічого, бо лишаюватий знову підохотливе кинув:
— К-караш-шо!
— Еге, харашо, — згодився Вільгота.
Німці перезирнулись між собою. Відчувши непевність, Вільгота заспішив:
— Коли хочете, я вам усе тут покажу... Де хто ховається... Все покажу... В оцій хаті, — показував на свою, — безпечно... Та куди ж ви йдете? Кажу, що це моя, а мій син Юрко...
І закляклими од жаху очима дивився на ствол автомата, який наставляв на нього лишаюватий. І вже не міг видобути з грудей жодного слова — там усе більшала та більшала гаряча пустка, а в голові раптово зашуміло, немов у ній зненацька пустився рясний весняний дощ, залопотів по широкому листю, закльокав по калюжах і все густішав, краплини падали більші, билися лункіше...
— Ха-ра-шо... — видихнув Вільгота.
 
Почали з окопів розходитись. Зразу йшли гуртом, так безпечніше здавалось, а тільки до села наблизились — тут уже хто куди, кому як додому ближче. Йшли й оглядались — одне на одного та на німців, що зостались позаду, не поспішали ні в машини сідати, ні на мотоцикли. Вже сутеніти почало, все примеркало, люди також потроху пригасали, наче з них вибігало та виціджувалося світло. І здавалось, що не сніг лежав довкруг, а синюватий смуток.
Юхим спершу надумав іти на Балабанівку — на цьому кутку в нього жив далекий родич, з яким вони оце були на окопах. Родич казав, що має флягу німецького спирту, можна б погрітись, бо хто зна, коли ще доведеться пити. Він був не з пропащих п'яничок, та й скупуватий удався, але захотілось йому зараз щось добре зробити для Юхима, бо хоч скільки вони жили в одному селі, скільки були родичами — ніколи він нічого і не дав йому, й не порадив добре.
— А на закуску теж найдеться щось, — говорив, ховаючи холодні та розсудливі очі. — Там крапля олії, цибулина.
— І не кажіть! — вигукнув Юхим, відчуваючи голод. — Сьогодні так виробився, набігався, як бездомний пес, а в роті нічого не мав. Коли кличете, не відмовлюсь.
— Уже й бараболя якась звариться.
— Це ж і бараболю можна підсмачити олійкою, еге? — збуджено допитувався голодний Юхим.
— А чого ж... — невиразно мимрив далекий родич, якому було шкода тратити олію ще й на варену картоплю. — Можна з олією, а можна й так. Бо спирт — це ж і закуска, і жири.
— От би на став заглянути, може, тамки під кригою риби надушилось. Нічого, що душена, їсти можна.
— Е-е, якби ж то... Дочекаємось весни, а там і гранатою можна глушити. Я вже запас із тих гранат маю на мій вік вистачить.
“Ти бач, який кебетливий, — подумалося Юхимові, — Треба й собі назбирати всякого залізяччя, а то війні ось-ось амба, а я ніякої хороби й не прибережу собі. А треба, треба — в людей не допозичаєшся”.
— Слухай, — майже пошепки мовив Юхим і озирнувся, хоч біля них нікого не було. — І чого наші ждуть? Вдарили б — та й усе.
— Вдарять...
— Уже той фронт і чуєш, тільки не бачиш.
— Коли стемніє, то видно.
— А може, цієї ночі?.. — і не доказав.
— Може, й цієї... Тільки б у нас не було колотнечі ніякої, бо тоді — не обібратися лиха.
— Гірше не буде, ніж в... О, горить! Це ж на Соболівці. Що б могло зайнятись? Ген як славно дим валить.
Зупинились і вбирали зором ту пожежу. Та коли спалахнуло ще в одному місці — стояти вже не могли. Отже, і їх не минула та гірка доля, яка погибеллю прокотилася по сусідніх селах, залишивши згарища й задерті в небо бовдури. Не встиг іще Юхим і отямитись, як родича поруч уже не було — ген-ген чимдуху потягнув на Балабанівку... А куди ж йому?.. Ноги самі рушили, ноги самі понесли додому. Вже добре бачив, що горять хати. Ген ще одна закурілася, легеньке сіре клоччя загойдалось над нею, під тим клоччям в'юнко заметушились вогники. Чия ж то? А то чия?
Врешті почув постріли і припав за горбком. Що ж це коїться? Невже і його хату палитимуть? А в чому ж він житиме? А

читати