Завантажити

вуст, у млинових холодних сутінках він був схожий на людину, котра замишляє щось недобре. Бабу вразила переміна в його поведінці та й виразі обличчя, і вона, з обачності, полапала, чи близько її торба, й пошкодувала, що забула костур.
— Де ж ви були? — спитав, зловивши її погляд.
— Скрізь ходили мої ніженьки, і скрізь війна та холод.
— А в нашому селі що бачили?
— І тут війна та холод.
— Ет!.. Це ж ви із Соболівки йшли?
— Вигнали мене, окаянні, з хати. Добра жінка притулок дала, а собаки понабігали, гавкати почали, за ноги хапали...
— Які собаки?
— Я й пішла, бо не стану ж з ними гризтись, а в них автомати...
— Ага, німці й поліцаї, значить! — нетерпеливилось йому. — Ну-ну!
— Перед господом усі рівні. І настане час, що будуть вони гарчати й кусатись.
— Які ж ви! — тільки рукою махнув півпарубка. І вискочив надвір. Мабуть, знову роздивлявся по боках. Мотря торбу свою ближче підсунула й спідницею накрила — так надійніше. Тут зразу ж півпарубка назад ускочив. Лице його полютішало, перекривився, мов чемериці об'ївся, — й знову місця собі не знаходить. То туди скочить, то сюди, і все легко так, по-котячому. Врешті став — і до неї:— Що ж там, на Соболівці, га?
— І так мені ніженьки заболіли, так рученьки заболіли, що стала я на містку перепочити. Був би в мене костур, то...
— Ви скажіть, що там ті собаки робили?
В її зорі тремтіло по сльозливій жаринці.
— Чи не били нікого, чи з собою не забирали? — допитувався.
Жарини перемінили барву — із золотистих обернулись на зеленкуваті, та й годі.
— А до Меланки ви не заходили? Ніякої там дівчини не бачили? Говоріть, чи у вас мову одібрало? — вже сердився півпарубка.
Мотря, мабуть, злякалась, бо зморшки її затремтіли, стала бубоніти скоромовкою, наче слова пережовувала. Намагався щось зрозуміти з того бубоніння, проте нічого не втямив. Бо торочила прошачка про церкви, про храми, про геєну огненну, про ранкову росу на молодій траві. Зір її тьмянішав, застилався густою каламуттю, а руки тремтіли, ворушились, наче все ще розшукували хтозна-де забутий костур.
Півпарубка тільки плечима знизав.
— Ви тут сидіть! — крикнув, ніби вона глуха. — Можете й на шламбон отой запертись ізсередини.
Й пішов. Мотря сиділа з приплющеними очима. Поступово заспокоювалась, перестала бубоніти. Мертва тиша, пропахла старим борошном і курявою, огортала її. Тіло від холоду дерев'яніло все дужче, але вона вже перестала відчувати мороз, як і перестала чути свої задубілі ноги. Було в тій тиші щось п'янке, був солодкий хміль, — і мозок бабин став засинати, стало в ньому пригасати все, мерхнути, вкриватися гливим попільцем. Вронила зачамрілу голову на коліна й заснула.
 
— Я, Тетяно, ще не старий, — говорив Юхим, сидячи на ослоні й мнучи шапку. — Може, й підтоптаний, це так, багато ж випало ноги бити і на плечах носити, але не старий.
— А хто тобі каже...
— Я все наново хочу почати. Жити — наново, парубкувати — наново! Бо дурень був, думав — сьогодні не живу, то завтра поживу. А дзуськи! День минув — і дулю показав із маком. Не треба відкладати, бо прийде ота костомаха з косою — і дрантя не поскладаєш, щоб на той світ зладнатись.
— Авжеж, ти в мене парубкувати почнеш! — кепкує Тетяна, яка вже так добре знає свого чоловіка, як він і сам себе не знає. — Коли б я тебе не оженила на собі, то й досі б у старих дівках сидів та придане збирав.
— Ти? — ошелешено питає Юхим. На якийсь час у нього віднімає мову, він, вибалушившись, дивиться на жінку, і, крім великого здивування, на його лиці немає нічого.
— А хіба ж ні? — відчувши, що її зверху, далі кпинить Тетяна. — Огинався біля мене, як кіт біля сала, а зачепити не смів.
— Не смів?! — тільки й годен перепитати чоловік.
— Бо не смів!
— А хто тебе на вечорницях у Явдошки Дундички притиснув був у темному кутку, га?
— Хіба так тиснуть?! — кольнула жінка.
— А хто тебе лапав біля корівника?
— Хіба так лапають?! Одважився аж через два роки після отих вечорниць. І то якби не залив собі пельку сивухою, хіба осмілився б?
— Ех! — злісно видихнув Юхим. — Ти все це так верзеш, ніби запам'ятала!
— Бо запам'ятала. Стільки доброго й було в моєму житті. Знаю навіть те, що ти попід вікнами ходив уночі. Батько мій усе хотів тебе дрючком оддухопелити, але я не дала. Знала, що коли такого дурня, як ти, прожене, то вже другого й на мотузку не притягнеш.
Вони сварились уже не раз, але таке він чув уперше.
— Ти... відьма! — прошепотів.
— Еге ж, відьма, — безпечно згодилась вона. — Причарувала, а відчарувати ніяк не можу.
— Віддавай мої штани! — крикнув.
— Зняти з тебе й тобі ж віддати?
— Тетя-яно-о! — протягнув погрозливо.
— Що, Юхиме? — вона із удаваною ласкою.
— Не крути з мене вірьовку, бо перекрутиш — і лусне.
— Ти вже, Юхиме, давно луснув.
— Віддай мені

читати