Завантажити

жінки-мастильниці скочили за столом, баба Килина скочила, безумна Дарка Сторона скочила, в усіх дикі-предикі очі, бо чого ж це дуб зайнявся і горить, і начебто блискавка не вдарила в дуб, ясний день, гроза позавчора пройшла,
добре, що посеред обійстя стоїть дуб, вогонь не перекинеться на хату й на хлів не перекинеться, й до сусідів далеко, якась лиха година запалила дерево, саме хіба зайнялося б, жінки-мастильниці товчуться довкола дуба, наче сороки, а він усе дужче поймається полум'ям, полум'я рветься з грудей дуба вгору, дуб аж починає стогнати, ледь-ледь гуде, біль і гнів у стогоні, й ти лякаєшся його живого болю та стогону, біжиш геть, аж макітриться в голові, пролітаєш мимо обійсть, уже й школу поминув, уже далеко від хати Дарки Сторони, а чомусь в очах горить охоплений полум'ям напівусохлий дуб, стогне у вогні живим криком, аж душа твоя крається, і здається, нікуди не втекти й не забігти від того вогненного страждання...
 
Два чорні дядьки (обидва наче з комина вилізли, де обібрались у сажу, з якої лиш очі поблискують голубими яєчками) йдуть стежкою з Княжої гори, ступають один за одним, і тримають дядьки на плечах свіжозрубану грабову тичку, з неї навіть не все листате віттячко стесано. Дядьки йдуть статечно, й жердина поміж ними прогинається, бо таку важку ношу до неї підв'язано. Підв'язано мотузками за лапи, а довгий хвіст по землі метляється, як мітла, мете куряву на стежці, а гостра морда звисає вбік, і язика червоного видно в пащі, й ікла стримлять гострі, аж морозом по шкурі дере. Та це ж вовк дивиться на тебе витріщеними мертвими очима, хоч і мертвими очима — а як люто дивиться, ось зараз, здається, і рикне скаженим риком, ось зараз вивернеться з жердини, бо хоч і здорові дядьки, але чи втримають отакого велетенського вовка, хай навіть мертвого! Страх б'є в голову, й ти щодуху тікаєш від їхньої впольованої страшної здобичі, яка лякає не менше за живу,
а може, ще й більше, бо де ж це бачено — вбитий вовк! А коли страх поступово тане, вискакуєш зі схованки в бузині та й біжиш гуличкою вслід за впольованим вовком, і скоро знову стає страшно, бо на кутку загавкав один та другий собака, їм відповіли інші собаки, Й тепер кругом гримить такий собачий лемент, що й застрелений вовк злякається, не тільки жива людська душа, й від того собачого валування мовби день потемнів, і сонце пригасло, й оті дядьки з рушницями за спинами ще дужче почорніли, — й раптом очі твої бризнули такими сльозами, як горох. Очі бризнули горохом сліз, і вже за їхньою пеленою ясний день і зовсім споно-чів, а дядьки з вовком стали розмитими, наче розтанули й зникли. Невідь-звідки надійшов дід Гордій, каже тобі не плакати, а як ти не плакатимеш, коли сльози самі котяться. А ще ніхто в нас за вовком не плакав, каже дід Гордій, краще б за ягницею поплакав, що вовк зарізав, а він хіба тільки одну ягницю зарізав! А ти й сам не знаєш, чому за вовком плачеш, чому сльози котяться за тим здоровенним сіроманцем, а не знаючи — ще дужче ридаєш, затуляючи долонями лице, щоб на світ не дивитись і щоб світ на тебе не дивився. Дід Гордій веде тебе за руку додому — й знай усім по дорозі розказує, що ти за вбитим вовком так побиваєшся. Всі дивуються, що така чудна дитина, чудніших і н& буває, бо ще ніхто в їхньому селі, ні в сусідніх селах за вовком не плакав, ну, вродиться ж таке, правду сказано, від вітру. Може, про того впольованого вовка мало б хто в селі довідався, якби ти не плакав за ним, а то ж усім запам'ятались твої сльози пекучі — ну, мовби дощ із хмари падав, дощ твого великого жалю дитячого.
 
Ранок — це рожева птаха, що прилітає із-за Княжої гори, за рожевою птахою прилітає білою птахою день, на зміну білій птасі прилітає сірою птахою вечір, а вже ніч прилітає з Княжої гори птицею чорною.
Ось іще скрізь сіріє птахою вечір, ще птаха-вечір дзьобає зорі в небі, п'є росу по левадах, кутаючись і гріючись у млистому туманці, але вже має тікати з села, бо ви тільки погляньте на Княжу гору! З-за неї виростають і виростають темні крила, затуляючи небесні прозорі високості, вони все помітніше клубо-чаться, насовуючись на село, барви на перах рухомих хмар міняться, мішаються, вони ще не витворили якогось остаточного кольору цієї птиці, яка летить, її остаточний колір має витворитись аж тоді, коли вона прилетить із-за гори, затуливши небо і полонивши землю. Княжа гора вітриться тьмавими сплесками під грізними крильми могутньої й невідворотної птиці, село западає в усе глибший та глибший морок, що подекуди жевріє освітленими вікнами хатів, і вже скоро хижа птиця ночі всідається між небом і землею, погасивши зорі та місяця, щоб здаватись іще страшнішою і всевладнішою. Від неї треба заховатись до хати, але й із хати чутно, що чорна птиця на гадці не має спати, як то сплять птахи вночі, вона шумить листям у саду, гілкою груші стукає в шибку, шарудить якоюсь галузиною на стрісі, глухо дихає в комин, їй би вгамуватись, а вона, либонь, уже б'є могутніми крильми, а вона починає гоготіти громом, а

читати