Завантажити

їй із очей уже прискають довгі й раптові приски блискавок, і хата сповнюється тривогою. Бо прилетіла гнівна чорна птиця з Княжої гори її посланцем, отже, то Княжа гора послала свій гнів сюди в долину до людей, і ти, щулячись, краєчком свідомості здогадуєшся, за віщо такий гнів наслано, його наслано, мабуть, за отого вбитого вовка. Авжеж, бо Княжа гора з вовком заодно, для Княжої гори всі рідні діти — хай лисиця, хай борсук, хай кізка, отож і вовк для Княжої гори є своїм сіромашним духом, і вона оплакує його смерть так, наче рідна мати. Чорна птиця ночі все кублиться й кублиться на землі, говорить громом, дивиться вогнем блискавок, аж хата злякано здригається, й ти непомітно засинаєш, бодай уві сні рятуючись від гніву чорної птиці, хай би вона швидше відлетіла, хай би замість неї прилетіла рожева птиця ранку, пахнучи м'ятою і свіжою росою. Просипаючись уві сні, чуєш гуркітливий голос птиці, що гнівається й гнівається, вогнями блискавок блимаючи у вікна, й жаль за сіроманцем просинається разом із тобою, наче він також твій зведений родич від вітру. Так само, як стрекітлива сорока чи дика кізка, названі матір'ю твоїми сестрами, а вовк — уже начебто брат, тільки якийсь недобрий брат, але ж коли розкинути розумом, то хіба в людей не водиться братів недобрих, кровожерних, але ж і їх так само шкода, серце й за ними побивається. Вкотре просипаєшся, а чорна птиця все кублиться, все гнівається, аж хата від її гніву труситься, мабуть, ніколи й не відлетить.
А потім не віриш своїм очам: вийшовши на подвір'я, бачиш рожеву птицю ранку, що вже летить із Княжої гори! Від чорної птиці де-не-де лиш по темній пір'їні видніє, розгубила то в затінку дерев, то в яру, то під стіною лісу, а рожева птиця ранку летить хвиля за сонячною хвилею, і в її світлі село сміється теплою материнською усмішкою, й сам ти усміхаєшся — до нестримної рожевої птиці, яка таки прилетіла, прогнавши птицю чорну, всміхаєшся до Княжої гори, яка від усієї своєї щедрої душі подарувала цю веселу птицю всьому білому світу!
А до тієї печери-чернери щоб ти й не заглядав, бо голову тобі відірву так, як ти був скрутив голову тому соняшнику, хоч, може, тобі однаковісінько — що без голови, що з головою! Ту печеру-чернеру попід усією Княжою горою поточено, й хто відає, чи людьми поточено, чи водою поточено, бо, трапляється, люди точать, як води, й води точать, як люди. Княжа гора сидить на підземних печерах-чернерах, мов степова орлиця на гнізді, гай-гай, уже скільки століть відшуміло, як вона оберігав своє гніздо, а що в тому гнізді — сама вона лиш і знає, мабуть, таємниці. Мабуть, багато таємниць назбиралось, та таких, що шкода Княжій горі у свої підземні таємниці та ще й когось утаємничувати, отож і сидить на них орлицею. Бачив, звідти вилітають сови, що денного світла бояться, кажани там водяться, всяка нечиста сила, що проти ночі й згадувати страшно, а людям дорогу в печеру-чернеру заказано, може, тільки нашому діду Гордію й не заказано, от. Хіба дід живе? Дід вештається поміж днем учорашнім і завтрашнім, наче йому пристановиська нема в дні сьогоднішньому, то йому не страшно і в печеру-чернеру заглянути, як у своє вчорашнє життя, а потім назад повернутися до нас. Оті старі гроші, з якими ходив у крамницю торгуватись, де дістав? А в печері-чернері дістав та й додумався, ірод, із ними на білий світ поткнутись! Та з такими грошима лиш у печері-чернері й торгуватись, там теж крамниця має бути, а в тій крамниці й товари такі, що за старі гроші відпускають їх, а за нові гроші нічогісінько не купиш. Бач, дитино, який наш дід Гордій багач, але не спромігся з печери-чернери гостинці принести ні для баби своєї, ні для внука, немов у нього ще є десь баба чи внук або має гроші берегти для якогось іншого життя. А може, дід Гордій і береже знайдений скарб для якогось іншого життя, хіба вгадаєш, коли він вічний: либонь, ні початку йому немає, ні кінця. Отож, лиш дідові й можна в оту печеру-чернеру й назад, а тобі зась, бо чого тобі в те минуле життя заглядати, коли його в тебе не було? А раз у діда Гордія було те минуле життя — хай заглядає, хай собі вештається з порожніми руками туди-сюди, аби здавалося старому бовдуру, що й він до якогось путнього діла приставлений. Та не подумай, що він справді по ті гроші внадився в печеру-чернеру, що йому справді закортіло в своє минуле життя позаглядати. Спершу він подався туди по свого коня Гнідка, був колись такий жеребець у діда. Й чи цигани вкрали, чи якась холера, а тільки пропав Гнідко. Скільки по ярмарках обходив дід Гордій, думав зловити циганів, а все марно. Ось і сказали дідові, щоб у печері-чернері шукав, начебто лиш там Гнідко міг пропасти, ну, дід внадився під Княжу гору, бо, кажуть, у горі всякої всячини багато пропало. Дід не знайшов коня, бо печери ж ті — без кінця та краю, десь там Гнідко бігає й досі, а дід і досі шукає, в минуле своє життя ходячи й ходячи, отож і гроші трапились, і ще всяке добро трапляється, тільки ж не бере додому, бач, перетрудити рук не хоче.
 
Чудний, ти не

читати