Завантажити

Я прокинувся спозарання, мене розбудив не будильник мобільного, сповіщаючи про початок робочого дня, і не державний гімн по радіо, і навіть не літр, звечора під часу перегляду футбольного матчу випитого пива – мене розбудив Амур. Це з’явисько, по-іншому назвати важко, позаяк лише сам його вигляд аж ніяк не виражав дружелюбності, і щонайстрашніше, він не був тим вславленим пустотливим хлопчиною з ясними очицями і ангельськими крильцями, то був оперений молодий чолов’яга, кам’яного кшталту, з поораним чолом і сталево-темними очима, цілилося з-за вікна в мене своєю славнозвісною стрілою. Якимось незбагненим дивом мені в останню мить вдалось ухилитися, тим-то врятувавшись від наглої і без найменших шансів, як то кажуть, погибелі. Стріла ввігнала в дерев’яне панно позад мене, а сам я не найшов нічого вигадливішого як сховатися під ліжком. Моє знаходження там супроводжувалося одним-єдиним: чи не спробує він мене дістати, а тоді розпоре стилетом, а то й розчленує безжально як скота. А тоді, коли дикий страх трохи убавився, я збагнув, що то не його стиль, не його метода. Через якийсь час я насилу боязко висунув голову з-під ліжка – його не було. Я виліз і скуто покрокував до вікна – і там покидька ніде вже не було видно, полетів; відклав свою idée fixe. Повернеться. Мабуть, вже десь зараз повертається… Я шпарко зачинив вікно. Бува думав згарячу навіть забити дошками, але зрозумів всю марність свого нетривкого заміру. Підстав не виходити на роботу не було, бо моє усвідомлення марності, полягало в тому, що я й так покійник і що рано чи пізно, а скоріше рано, ніж пізно, його смертоносна стріла все одно настигне мене – тепер вже наскрізь прошиє. Чи знову ? Мабуть, так. В дзеркалі я без самолюбування розглядав груди в численних ранах. Шрами різної давності, різного часового і просторового периметру, але одної і тої стріли, і однакового почерку нанесення.  

Робота не давалася, не йшло з думки про свою приреченість, про нездоланність і здоланність. Постійно зависав дескноут, мабуть, якимось езотеричним світовідчуттям вловлював мої розбурхані «астрали». Добігав кінця ще один день, я вирішив вкотре затаїтися – вона сказала в слухавку: « Я вільна, приходь. З шампанським…». «Що святкуємо ?» - я спитав не врочисто. « Те, що й завжди», - відповіла вона, майже врочисто.  

Мені прагло рухатися в ній і на ній чимраз швидше, так я убезпечував себе вповні. Але то були хвилини безпеки, а хотілося, якщо хотілося, назавжди. Іра, –так її звали, кароока смаглявка, – напівлежала, оголеною звабливо розкинувшись, і вдивлялася в кут стіни, неначе удалеч безбережну. Спостерігаючи її, рятівне почуття безпеки стрімкою хвилею накочувалося знову. Зненацька, я запримітив обіч себе в незасуненій шухляді предмет на кшталт пістолета. Не спитавши її, добув його. Уважно, не без остороги, впирав штукенцію очима. То був справдешній Ruger SR9. Мене облягла цікавість і я запитав, звідкіля в неї ця штукенція. «Подарили», - озвучила вона без якогось емоційного забарвлення. Уникнувши цілого шквалу запитань, я попрохав про одне: « Можна я позичу в тебе ?». Вона обернулася до мене обличчям і усім своїм іншим неперевершеним фронтом, в її очах тепер виражався певний емоційний сплеск. «Навіщо ?» - спитала вона, чи не занепокоєно трохи ?.. «Мене переслідує один дуже нав’язливий тип», - відказав я прямо, як на допиті. «Вбий його». – беззаперечними нотками безпощадного благання враз сповнився її голос, а очі (чи може мені тільки здалось ?) зволожились. Як би там не було, а враз збудилась ціла штормова хвиля такої безпеки, такої захищеності, що навіть це все можна було назвати «врятуванням».  

Мене перехоплював дух, мені понад все на світі в ту мить бажалося віддячити їй, саме так, як тільки я вмів віддячувати їй, а вона, мабуть, до цього дня, мені, - це невдовзі і стало холодним душем, і, мабуть, для нас обох, а проте, вертаючись озброєним, я…мене не полишало почуття, хай і в невизначеній, деформованій конфігурації, безпеки. Я нашвидку крокував вулицями, міцно в руці стискаючи пістолета. Надія і сподівання були знову моїми другими, ні, першими, органами життєздатності. Так добре і впевнено мені ще не було і не йшлося. Дарма, що на мене лячно гляділи перехожі, шарахалися, я їх не бачив, я їх не чув. Але я побачив його, на цей раз не в тій безпосередній іпостасі, що завжди, а під личиною кількох закоханих пар в скверику на лавках. З їхніх грудей стриміли стріли, що втім не заважало їм самовіддано припадати устами до уст – сяйливі покійнички…Ноги в мене зробилися ватяними, в грудях щось отяжіло, я знову відчував себе безпорадним, в небезпеці, по тому як невидимим оком добре вчував в повітрі його глумливе витання, його сардонічний всепереможний сміх. Я націлив зброю почергово на кожну з пар, зупинившись на тій, що була поближче до мене: конкретно пар було чотири. Рука, здається, ані трохи не тремтіла, лише дещо пересохло в горлі, але то ніяка не завада… Чи я хотів цього ?.. В той мент – більше за все. Чи міг я натиснути на курок ?.. Пауза. Було би дещо дивно (хоча яка дивність в іронії?) якби мої вагання з їхнього боку залишились так і непоміченими. Мабуть, це було би не найбезглуздіше, що могло б з ними трапитись в житті, але здійнявся невимовний галас, таке враження, що настрашені гами лунали звідусіль, і мені прийшлося щодуху чкурнути геть. Я біг то озираючись, то не озираючись; коли озирався, то бачив, людей у формі, що мчали за мною, а коли востаннє озирнувся, не озираючись до того довго, то позаду нікого не було. Ані збоку, ані спереду теж. Я відчайдушно відхекувався, відчайдушніше, аніж біг.  

Тікаючи, я не завважив, що кінцевим пунктом моєї зупинки стала набережна. Зброю в руці, я все ще міцно стискував. Прийшов трохи до тями. За тим наміром – не жалів ані трохи, рівною мірою як і за тим, що йому не судилося втілитися. Почвалав до річки. Холоднувата, вже не літня вода окропила мене своєю жовтневою осінністю, тайком нагадавши, що невдовзі вона кристалізується в лід. Про випари в хмари, чомусь вона замовчувала, а може просто елементарно не хотіла мене намарно втішати. Хмари – це дощ, дощ – це вода, вода –лід і так далі…І ніякого Світового Потопу, лишень вічна мокра мерзлота ? Я почекав на березі, допоки стемніється. Думаю, бодай одна душа мене впізнала, а коли ні, то складуть фоторобот. …Робот…  

Додому я вертався на таксі. Невідь чому, як італієць, я сів на заднє сидіння. Десь на півдорозі до мого району, таксист дещо пригальмував і обернувся до мене: він був – Він. Той самий Амур, проте без своєї екіпіровки. Та то був секундний оптичний обман, бо скоро я вже запримітив і крила, і сагайдак з стрілами, лук…От тільки яким робом в цьому звуженому салоном автівки просторі, він спробує вразити мене ? Одначе усвідомлював, що такі обставини прямо не свідчать про мій рятунок чи мою цілісність. Бісівська усмішка і погляд, від якого не вкритися, наскільки він алогічний цей Амур, настільки він все більше й більше, коли дивишся на нього face-to-face, виглядає раціональним. Винахідливий покидьок, нічого не скажеш. А яка непоступливість, яка жага волі! Припаркувавшись збоку дороги, він присвятив десь цілу хвилину мовчазного зоріння на мене, а я на нього. Я думав, чи спробувати вчинити те, що більш і менш свідомо я вже давно виношував.  

«Нам треба серйозно поговорити», - льодяним голосом проказав я. «Про що ? Ми й так часто спілкуємось, я б навіть сказав, дуже часто…», - грайливо оскалювався він. «Я хочу запропонувати тобі угоду». – крига в моєму голосі розтаяла…  

«То ти мене зрозумів ? Ми домовилися ?», - спитав я його майже під самий кінець, стоячи поряд з ним на мості, вдивляючись з висоти в темне шумне провалля попереду внизу. « Домовилися», - простяг він першим руку. Я недовірливо що було сили стис її. Він не виявляв моєї завзятості, ані на йоту потуги, ба навіть геть розслабив руку, а проте зовсім не скособочився, і що дивно – больовий дискомфорт в руці відчував я, аж до того, що різко висмикнув руку з його. Він на це лише лукаво підсміхнувся. Амур з кишені френчу ( його крила, з античними артилерійськими прибомбасами, на тлі цілком людських буденних шат, слугували таким собі авангардним дизайнерським витвором) дістав пачку сигарет, простяг мені – я відмовився, тоді він прикурив сам. «Ти багато куриш…», - зауважив я. «Нерви»,- відповів він, не задумуючись. «У тебе ?», - здивувався не на жарт я,- «Від чого ?» « Від таких як ви, - раз, і від таки як я, –два». – сказав Амур і глибоко затягся. Важче за повірити своїм вухам, було лише одне: він здавався мені зараз невимовно самотньою істотою. Щоб не збуджувати в собі зайву непоштиву цікавість до малознайомої мені лю…вибачте, істоти, хоч ця істота завдала мені стількох клопотів, я вирішив перевести тему розмову, благо причина крилися не лише в моїй стриманості. «Скільки тобі вона заплатила ?». Він трохи подумав, і відповів: « Не так важливо. Ти маєш заплатити більше – ось що важливо». «Набагато ?», - змагала мене інтрига. « Та не настільки, скільки ти підозрюєш, не настільки…». Він допалив цигарку. «Мені пора». – і він почав дертися на поручні моста. «А машина ?», - спитав я. «Тобі дарую, на якийсь час». « А як же документи?». Він глянув на мене в прямому і переносну значені зверхньо: «Ти великий боягуз. І мені видається, що ти радше боїшся ризику, ніж власне самого наслідку. Страх це недобре. Ні сяк, ні так». «Але для мене першу скрипку грає не страх ризику чи наслідок, а повне чи часткове нерозуміння своїх страхів, якщо ти запитуєш мене про…» Недомовлені слова, його різкий змах крилами, зліт, задерта вгору голова, моя, і його, повне зникнення десь у просторах небес чи лише хмар. Скоріш за все – небес. «Чекаю завтра. Не забудь», - лунко скрикнув я ввись і ще якийсь час незрушно стояв у тій самій позі, мов заворожений. А тоді вивудив пістоль і нараз висадив всю обойму в небо. На ділі, зрозуміло, навіть не в хмари. Зате, присягаюся, мій афективний вибух не був спрямований на нього, і, мабуть, тому я відчував дивовижну полегкість, не прирівняну хіба що тільки до цілковитої безпеки, омріяної.  

Я кермував авто, слухаючи в магнітолі, здається, Шопена, неголосно. В Амура гарний смак, я мав би це як ніхто розуміти… Насторожено позиркував в дзеркало заднього виду, чи бува аж цього разу не женуться загрозливіше – не женуться. Щось схоже на тріумф вирувало мною, перевертало всі нутрощі, однак, до повного чаду, блаженства, справа ще не доходила: сьогодні, ще не завтра. А якщо завтра, то вже не сьогодні ?.. Я таки пропащий боягуз, Амур має рацію, і це ніяк не корелює із самозбереженням, радше, діаметрально навпаки. Танатос з’їв Ероса. Але Ерос ще не розтравився в ньому. Блюй, покидьку, блюй, я хочу крові, я сміливий, раз пішов на таке !! А коли вступив до хати, то неприборкане, гниле відчуття, як я не пручався, огорнуло мене з головою. Йому вірити безбоязно не можна, я не був певен, що він цієї ночі не прийде, щоб погубити, тим паче, перед такою, повинно бути, доленосною подією, і я не погребував щільно зачинити вікна і замкнути двері. Несподівано я впіймав себе на думці, що якби він хотів мене занапастити, йому, всесильному, не стали б на заваді жодні двері й вікна з їх ненадійними замками чи навіть дуже надійними. Очевидно, її план полягав в тому, щоби довго і нестерпно мене розпинати, а потім… 

А потім був ранок, з надзвичайним передчуттям. В двері хтось задзвонив, не потрібно було бути екстрасенсом, щоб здогадатися, що за гість. «Вперше ти, як людина…в двері, а не через…», « Ну щось в мені, по ідеї, має бути людського», « Щось має бути…», « Покажи винагороду», Я показав. «Мало», - скривився він. «Але ми вчора обумовили…», - не встиг я добряче обуритися. « Вчора, - поклав він мені по-братськи руку на плече, - було вчора, час міняється, друже. Стрімко. Щодня. Щосекунди. Це лише ти в стагнації, затям собі, - щоб вийти з неї». Відповісти йому мені було нічого, і, складалося враження, нічим. Я поволі почав одягатися, а він галопом мене підганяв, посьорбуючи з банки міцне темне пиво. «Не пий багато…», - зробив делікатно зауваження йому я. «Не можна, ми, боги, всі п’ємо, – така в нас робота вже…» , - відказав він неудавано. 

Ми виїхали – на його-моїй автівці – рівно в восьмій, потрібно було до опівдня зібрати потрібну суму. Де її брати, я знав краще, ніж як мене звати.  

«Дай мені…», - попросив я в Іри відразу з порога. «Скільки тобі потрібно… та, зрештою, я здогадуюсь…Гаразд, я дам тобі».  

Ми об’їхали ще кількох моїх товаришок, до обіду я назбирав потрібну суму…Але цього, за його словами, було ще недостатньо. Мною оволодів такий гнів вперемішку із розпукою, що, як це не виглядало дивно і несподівано, він вирішив зжалитися наді мною, пообіцявши виконати доручення майже задарма, з його слів. «Вона заплатила і заплатить ще, значно більшу ціну, – май на увазі», - поінформував він мене дуже попередливо. Після цих слів я остаточно вибився з усякої колії. Мене не існувало. Я дещо ожив в дорозі, зрозуміло, що вів не я. «Ціна солодка, не скисай», - підбадьорив Амур мене, коли ми були майже на місці. Це запевнення, що вилилось з його уст, з не таким вже й одностороннім підтекстом, подіяло на мене магічно. 

Ми вилізли із машини. Далі ми прямували кількасот метрів, не обмовившись і словом, гляділи лишень просто себе, і хоч я не бачив, але міркую, зміст написаного в наших очах, збігався в ті хвилини до ідентичності. Аж нарешті ми прийшли на те місце, де все невдовзі мало відбутись. Вона сиділа з ним на лаві. Вони про щось мрійливо балакали, проте, як мені видавалося, уже без ознак ранішньої розсудливої ніжності, пікантної стриманості, а можливо того всього й ніколи насправді не було між ними ? Про певне похолодання, знову ж таки, все дуже суб’єктивно.., міг свідчити той факт, що сиділи вони трішки віддалено одне від одного, втім, ця деталь компенсувалася взаємними дотиками і глядінням в очі під час розмови. Невже дійсно всього-на-всього повага ? Але я не міг бачити їх поглядів, на перешкоді стояла відстань і сонцезахисні окуляри на їхніх обличчях – невже дійсно обман ? самообман ? – зате я міг тепер бачити себе усього в повній красі. «Підійдімо ближче», - рішуче скомандував я. Ми підійшли на безпечну обережну відстань, абсолютно непоміченими.  

«Вона незрівнянна, еге ж ? - ласо облизався мій партнер Амур. – Які виразні блакитні очі, які вуста, а це русо-каштанове шовкове волосся –…як з глянця. Яка лялечка !..». «В мене враження, що ти бачиш її вперше», – роздратовано буркнув я. « Та ні, я просто давно її не бачив, і це не тільки тебе торкається, так би мовити, хоча, ти знаєш, мабуть, тільки й тебе», «Так вияви себе їй». – крізь зуби я промовив і в ту мить на мене, немов полилося металічним золото-ртутним градом з найвищого шару атмосфери. «Сказано, зроблено», – сказав він з почуттям немовби вже виконаного обов’язку. А тоді заходився ладити свій сагітальний інтерфейс.  

Коли він постав переді мною у всеозброєнні, я йому вже не намагався диктувати свої настанови – він профі. Я окинув машину на автостоянці, куди мені доведеться поспішати потому, благо люду було обмаль як на таку пору і доволі удатну місцину. Сама доля веліла справдитися цьому, це не примха людська, знаки не брешуть, на відміну від їх ходячих і лежачих носіїв. Аби подалі від гріха, пресолодкого аж до гіркоти гріха, я відступив від Амура, причаївшись за деревом, не в силах вже терпіти його – зволікання ? «В неї обручка на пальці, ти помітив ?», - невчасно, недоречно патякав Амур, замість того, аби робити свою справу, і тим самим ятрив мене до швидкого скону. «Стріляй, - ячав я несамовито. - Мочи, не тягни, вбий суку! Замордуй ». Він, промовивши заклинання, тільки йому достеменно відоме за змістом, - я міг тільки вловити інтонацію, та й то, не знаю, чи зміг би репродукувати її самостійно, –на мить наче завмер в трансі, мій Амур, а тоді різко відпустив тятиву і шпичак тут же з небувалою силою увірвався в її серце. Потужна цівка крові обілляла ледь не всю її, заполонила лаву, бруківку під нею, а її очі –о ці очі! – не виражали найменших ознак присутності життя: душа покидала її, відлітала – Амуре, лови момент! Він – не Амур – тріпав нею, голосив над нею, але все було, здається, марно. Ха-ха-ха!!! 

Якби відразу по тому не здійнявся панічний галас, я би, мабуть, продовжував насолоджуватись тим незабутнім явищем аж до заходу сонця, а то й, за вдалих обставин, до сходу. Я не був Раскольніковим раннім і я не почувався Раскольніковим пізнім, я почувався і був Федором Михайловичем –пізнім і раннім водночас. І жодної асиметрії, жодного несумісного дискомфорту. Але мені потрібно було давати дьору, – Амур, друг мій, давно вже накивав п’ятами, точніше, крильми, – і я хутко метнувся до машини. Завів і, з характерним пищанням гуми, рвонув, збивши смітникове відро на бруківці. Кажуть, що вбивцю магнітом тягне на місце скоєння злочину, але не думав, що це відчуття приходить так швидко. Очевидно, це викликане тим, що моє злодіяння (благодіяння) було опосередковане, та ще й КИМ ОСЬ! 

Додому я примчав без відчуття, що мене раптом могли засікти на місці злочину,запам’ятати номери, вихорем від’їжджаючої автівки, без найменшої тривоги, вже не кажучи про усвідомлений аналітичний страх. Перше, що я зробив, випив з-літру води, обливши ще й до всього себе з ніг до голови, а тоді вскочив на канапу, очікуючи на прихід такого проханого, жданого гостя, що мав ось-ось наглянути. Спливав час, а в двері ніхто не дзвонив, не стукав. Тоді я вдарив себе по чолу і відчинив навстіж вікна у кімнатах, сміючись зі своєї забудькуватості чужих дивних манер. Звечоріло, померкло на дворі – а Амура досі нема. Мене потроху почав брати страх, чи бува не вляпався в щось невловимий досі Амур ? Може запив з нагоди вдалого здійснення завдання ? І як цей вічно-затребуваний і разом з цим ця літаюча доконечна пропозиція досі остаточно безповоротним пияцюгою не став, дивно ? Дуже скоро за цю думку мені стало соромно.  

Канула ніч, а очікувана з’ява не відбулася. Він кинув мене. Цей клятий шалапут, тупо взяв і кинув мене. Як повного лоха…Як ти міг йому так беззастережно довіритися, йолупе простодушний ??... І це після того,як ти, з його легкої руки, зазнав таких мук. Я заридав, і був свідомий того, що мене чують аж до сусіднього кварталу. Я бився в істериці, немов останній, ще живий матрос в затонулій субмарині; я дивився на вікна й двері, вбачаючи в цьому всьому невимовну іронію долі: ще вчора я готовий був забарикадуватися непролазними гратами, встановити суперсучасну сигналізацію і найняти охоронця, крутішого за Кевіна Костнера на екрані, а сьогодні я ладен своїм неблагозвучним басовитим голосом перевершати Уїтні Х’юстон, я ладен висадити всі вікна й двері всіх квартир і будинків, лиш би звірюка Амур появився, лиш би прилетів, кат. Хай там навіть приповз, мені байдуже, лиш би…  

Здається, я почав цілковито вибиватися з сил, я впав на підлогу, я вмить знесилився, знетямився. Не знаю, скільки я отак пролежав в повальній нерухомості, мабуть, днів п’ять, не менше, здавалося, і пролежав би ще зо п’ять, обезсилений, зневірений, якби не задзеленчав дзвінок в вхідних дверях. Я блискавично підхопився, сила вмить прилинула до мене непоясненна, навіть не прирівняна до ефекту електрошока, я кинувся стрімголов до дверей, не питаючи, хто і по що, не позираючи в домофон. Мене неждано зустріли похмура мармиза одного в цивільному і дві, не менш насуплені пики, з «дресс-кодом». «Ви такий-то і такий… ?», - спитав мене в цивільному. «Так», - індиферентно відповів я, вже не усвідомлюючи нічого, окрім своєї безнадії побачити злочинця, справдешнього злочинця. «Ви підозрюєтесь в вбивстві такої-то і такої…У нас є ордер на ваш арешт…, ви маєте право на таке-то й таке-то…,збирайтеся хутчій». Я навіть не подумав, звідкіля в нас такі почтиві міліціянти, було поплівся в їх нетовариській обстановці назад до кімнати, але вони, очевидно, запримітивши в мене на килимі Ірин вистріляний пістолет, тут же скрутили мені болісно руки, наділи на них, що не чинили найменшого опору, наручники і, не церемонячись, повели на вихід. Сходами вниз, якими вони мене вели, а особливо на виході з під’їзду, тільки лінивий і милосердний, мабуть, не погребував погребувати мене, обвинуватити в убивстві, пнути ногою, плюнути в лице, - то була когорта сусідів і далеко не лише їх: мабуть, її і його родичі, близькі, знайомі … А власне він, її мужиньок, так і рвався до мене, наче поранений тигр на раптово обеззброєного мисливця. «Чи ж дійсно обеззброєний ?..», - щось проникливо кольнуло мене в грудях. Насилу операм вистачило міцності втримати його. Коли мене вивели з під’їзду, ще ненависніший потік критики ринув в мій бік, звідусіль, здавалося. Я далеко не почував себе невизнаним Спасителем, але ні на йоту – зрадливим Іудою. Я, мабуть, все ще не полишав надії зустрітися зі своїм Іудою-Спасителем. Мене впхнули в колісну каталажку, і дали в добру путь. А я ще довго чув лайливі інсинуації на свою адресу і незагрозливі звуки попадання каміння в метал.  

В камері я сидів один на один з собою. Прислухався до чого…- не міг збагнути. Не на моє прохання якийсь сержант, чи хто, я не розгледів його пагони і не пам’ятаю, чи були вони в нього взагалі, повідомив мені, що до мене гість… Він був – не Він: більш знана, притаманна подоба збитошного хлопчака з крильцями, без сліду в зовнішності того зморшкуватого, вайлуватого і залізного молодика. Хоча ні –то був доросліший хлопчак, явно доросліший, але не так явно, як раніше – то була зріла юнацька врода. Звісно, очі пустотливі, але не пусті, і не зіпсуті. Нас залишили з ним наодинці. Він ефектно здійнявся вгору, торкаючись своєю золотавою головою стелі, натягнув лука, заправленого невимовно благоліпною, лискучою стрілою, багатообіцяюче промовив: « Прощайся з життям», і стрілив. «Прощаюся…з життям», – вимовив я, і випустив дух життя.

читати