Завантажити

рушії, якими можна з легкістю ним маніпулювати – Єжи завжди був голодним, не зважаючи на те, скільки його годувати.
* Я буду жи-ити в твоєму наме-еті, - повідомив між іншим, з кулеметною швидкістю закидаючи у себе арахіс. Він припхався сюди лише з тонким кариматом, що складається як простирадло. І перекочовував з одного намету в інший, з рук у руки, часом забирався на ночівлю до міста, і ніхто ніколи достеменно не знав, де він є.
* Живи, як хочеш, - стенула плечима. Намет, інтимне прізвисько якого «Бурундучара», у мене здоровий і хороший, прикрашений стягом України, у ньому гріх не приймати гостя.
Вдень Єжи десь зник, не беруся стверджувати, що я особливо чекала і переймалася. О дванадцятій ночі, коли всі розходились спати, його ще не було. Тільки як почала засинати, то почула скрегіт зіперів у тамбурі намету.
Відкривається антимоскітний захист й пробивається щось руде і кудлате. Вмикаю ліхтарик.
* О, привіт, - кажу, - а ми вже спимо…
Справа від мене рух: бувши до того відвернутим, повертається Деніска Октябрьов, ледачий і пацифічний нащадок революціонерів. Задріманий і з червоними виточками на обличчі від спання на власній футболці. Вони дивляться одне на одного. Я мумією перекочуюся ближче до Октябрьова, звільняючи місце для Єжи, щоб спати собі між ними двома. Але Єжи психує, гарчить щось у відповідь і швидко йде, чути як хрустить випечена земля з камінцями під його ногами.
* Що це таке було? – питається Деніска, йому цікавість переважила бажання давати сопака. Ми з Октябрьовим були дуже файні друзі, з усього курсу тільки з ним мені комфортно настільки, аби проводити разом час за стінами академії. Власне тому ми і вирішили брати один намет на двох. Ну і ще, бо я боюся кримських павуків.
* Та нічого, - підкурюю прямо в наметі, - Той зібрався тут ночувати. І… видно, не дуже зрадів, що ти живеш зі мною…
* А ти цього не сказала… - відтягує пухкенький кутик губів Октябрьов, що означає для нього усмішку.
* А він цього не питав… - роблю невинні очі й лупаю віями. Він регоче.
* І де ж ночуватиме?
* Не знаю, як хоче, то хай тут, а як харчами перебирає – то деінде.
* Жорстоко ти його, мда…
* Чого це?
Октябрьов мовчить, вдає, що це було риторичне питання. Я теж мовчу. Мої затяжки співпадають з шумом моря: третя хвиля – вдих.
* Думаєш, образився? – гасячи недопалок у пустій пивній пляшці, питаю в Октябрьова.
* Думаю, так.
* Але ж… такі як він не зобижаються… Знайде собі запросто іншу вписку, оно дівчат повно… - Кажу сконфужено, виправдовуючись.
* Як собі думаєш, квіточко, - відказав Деніска і відвернувся знову до стінки – така у нас умова ночівлі: він не спить обличчям до мене і не чіпляється.
Я підкурила собі ще одну. Тут висока стеля й антимоскітна сітка на вході – нема страху пропалити і нормальна вентиляція.
Ритми моря співпадають з ритмами місяця. Я ж тотожна з пульсом моря, значить, пов’язана із нічним світилом.
Десь у дальнім наметі хтось заіржав. Здалося, що то Єжи вже собі прилаштувався. Значить, подумала я, нема чого перейматися, і хотіла було моститися покемарити. Але чомусь вирішила ще раз сходити в туалет, бо пили багато пива, а мої нирки – мої вічно застуджені друзі.
Місце, де стояв наш табір, було скелясте й сухоребре, з одним-однісіньким хирлявим деревцем, біля якого і було встановлено кухню. Все ж інше – майже суцільне каміння або ж спрагла земля, з якої витикалася жорстка бліда трава. «Бурундучару» собі примостила саме на такому клаптику землі, Октябрьов навіть спромігся повбивати ґачки.
Попісяти я розсудила прогулятись за найближчий скелястий виступ, кілька метрів звідси босоніж і навшпиньки. До того ж ніч дивовижна, світла якось навіть по-космічному. Полюбляю естетично справляти фізіологічні потреби.
Зверху на скелині помічаю чиюсь постать. За три кроки і одне спіткання об камінець, впізнаю Єжи. Хотіла було тишком-нишком накивати п'ятами, але він мене вже запримітив. Дивиться згори і махає ручкою.
Видряпуюсь до нього, боса, у трусах і короткій футболці з мікі-маусом – яка вибралася зі спальника, така й пішла.
* Що ти тут робиш? – питаю.
* Си-иджу.
* Тобі немає де ночувати?
* Чого ж, є. Я маю моє мо-оре, - підсміхається. Я присідаю біля нього на каміння, воно ще відносно тепле, голу дупу жалять випадкові дрібки піску чи шкаралупки насіння.
* Нічне пові-ітря якесь таке незвичне, такого космі-ічного кольору, - шепотить він за кілька хвилин мрійливого мовчання.
* Правда? Я теж так думаю…
* У тебе ча-асом немає горішків?
* Ні, немає.
* Зна-аєш, я тут дещо знайшов… - з-за спини виймає пластикову пляшку з якоюсь темно-рожевою рідиною. Відкручує і нюхає: - муска-ат.
* Вино? – питаю, собі нюшкуючи. - Місцеве. А де воно було?
* Он там засмага-ало… - показує у якісь невизначені чигирі.
* Хтось загубив? Думаєш, нормальне?
* Думаю, нормальне. Рожеве муска-атне. Любиш таке?
* Я всяке люблю. Але давай ти перший

читати