Завантажити

прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.
— Хай собі.
— Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, — стишив Митько голос. — Диви...
— Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, повалився униз.
— От лиха година! — крикнув я, — вискакуючи з куреня. — Хто це? Що з вами? Ви цілі?
— Та здається, — озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. — От чортяка, — мовив дід, вилізши на гору. — Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?
— А це, дідусю... — почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.
— Це, дідусю, — пробелькотів Митько, — ми й самі не знаємо хто. То не було, не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?
— Нє-е.
— От біда, — зітхнув дід. — А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.
— Молочка, — облизнувсь Митько. — І багато?
— Повний бідончик.
— А може, не все вилилось?
— Та ні, все.
— Жаль, — гірко зітхнув Митько. — Ех, якби знати, хто це, — нещиро правив далі. — Я йому б...
— Авжеж, — хитав головою дід. — Ну як вам тут, добре? — цікавивсь, прямуючи до куреня.
— Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? — піддобрювались ми.
— Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би, є у вас водичка?
— Є, дідусю, ось, — мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.
— Спасибі, — лагідно подякував той. — Ну, а лопатка вам уже не потрібна?
— Лопатка? — зашарівсь Митько.
— Еге ж, лопатка. Он вона й лежить.
— Ай справді, лопата, — дурнувато гигикнув я.
— А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?
— От-от, черви. Рибу ловити, — випалив Митько.
— Ну й багато вловили?
— Та нє, не дуже, щось кльову не було.
— А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.
І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.
— Ти бач, — наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. — Здається, курка.
— Курка, дідуню, курка, — хутко запевнив його Митько. — Ми оце прийшли із села, бачимо — бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.
— Ой-йой, це ж куди забігла! — розвів руками дід. — Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую — нявчить щось уранці під дверима. Глядь — а то Мурчик мій. Набридло, видать, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?
— Принесемо, принесемо, — спантеличено запевняли ми.
— І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.
— Посидьте, дідусю, ще, — улесливо завели ми.
— Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.
— До побачення, дідусю. До завтрього, спасибі вам, — кволо відповіли ми.
— І кебетний же дідуган, — мовив по хвилі Митько.
— Все зрозумів.
— Та тут уже нічого не вдієш.
— Добре, що кілка не вбили, як ти казав.
— Авжеж, це ще дідові пощастило.
На цьому й ми погодились.
Розділ IX
Таємниця лісового озера
Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.
— Може, він потонув, — висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування тієї потвори.
У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніш, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.
У Фа-Дієза щез тромбон, і дядько Гнат оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.
Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.
— Ну й онучки ж у мене, — казала вона. — Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються — не розумію. Це ж щастя — таких діточок мати.
— Жах, — сказав якось Митько. — Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки...
— А ти нічого не помітив? — примружив я очі.
— А що саме?
— А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, — єхидно зауважив я.
— Ай справді, — засміявся він.
А дні минали. Час було збиратися додому.
— А що, якби ми його справді побачили? — якось запитав я.
Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.
— Треба було б спробувати спіймати, — рішуче відповів Митько.
— Скоріше воно тебе

читати