Завантажити

це ще не все! Ходімо зі мною.
Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.
— Дивіться!
На стовбурах видніли глибокі подряпини, корені двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю.
Заніміло спозирали ми цю картину.
— От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-не-будь про Лох-Несс?
Та щось таке чули...
— Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно... Ну, та не буду робити припущень. Це ще не доведено. Ну, а тепер пробачте, мені час. Бувайте! Ще побачимось.
Він миттю надів штани і витяг з-за кущів велосипед:
— У мене тренування. За графіком.
— Що ти на це скажеш? — запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей.
— Та хто його знає, може, це все неправда. Якось невіриться.
— Сергію, а якщо нам...
— Що нам?
— Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…
— Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!
— А якщо відпустить?
— Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?
— Там. Адже Василь сказав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти із собою ковдри. Зараз же тепло.
— Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!
— Та не замерзнемо. Не бійся.
— Я і не боюсь. А от бабуся...
— Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?
Розділ V
Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог
І ми рушили до озера.
Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовились нести його по черзі.
— А якщо то й справді якийсь звір? — обернувсь до мене Митько. — От було б здорово! І ми першими його побачимо.
— Ну, побачимо, а далі? — я був настроєний скептично.
— Сфотографуємо!
— А далі?
— У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів.
— І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.
— Чому це?
— Усі ж повмирають.
— Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, — мріяв він.
— І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, де він урочисто завоює останнє місце, і одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.
— Посередністю! — зобидивсь Митько. — У тебе в самого трійки з фізкультури. За минулий рік.
— А в тебе з малювання.
— Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував та ще й домалював невідомо що.
— А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.
— Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.
— Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.
Але тут ми обоє стали так сміятись, згадуючи вирази обличчя одне одного, що назрілий був настрій для сварки миттю щез.
— Давай я понесу, — примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.
Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно вилізе з води.
— Я піду посплю, — мовив надвечір Митько, — а о другій годині ночі зміню тебе.
— Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.
— Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. — І Митько зник у курені.
Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс...
Запала тиша. Стало моторошно. «Ну чого ти!» — втішала думка серце, але те не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев’я почимчикував до води...
Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: «Ну що я, — думалось мені, — у порівнянні з кількома деревами — ще менша комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні із земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко... І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячись зиркнути в сторону, і дививсь лиш поперед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадались домівка, татусь, мама... Я позіхнув.
Рідна мати моя, —
вичавив із себе якісь жалюгідні звуки, —
Ти ночей недоспала...
«Ух... — опустився я на землю, спершись спиною на курінь. — І я недосипаю, — позіхнув знову. — Вартую... А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно... Ще трошки...» — голова моя схиляється на груди.
Скільки так я просидів, не знаю, коли це:
— Ага! — чую сердитий голос. — Спиш, значить!
Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя.
— Ну, пробач, Митю, — почервонів я. — Лиш на хвилинку присів. Маму згадав.
— Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу!.. Іди спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?
— Ні...
— Звичайно, за спанням і

читати