Завантажити

вести мову, так, при думці згадав...
Сьогодні третій день Різдва. В селі продовжують чаркуватися, в багатьох на похмілля тріщить голова, хтось ще не допив свого, цмулить палинку, не сидиться людям удома, ходять по гостях, тільки до мене ніхто не йде, були, щоправда, на Святий Вечір малі хлопчаки з зіркою, поколядували, а дорослі не приходили, стороняться старого млина в заріччі: Каланник, мовляв, учинився там дідьком, антихристом, нечистою силою, не рівня він нам. Далебі, смішно таке чути, але що вдієш, якщо село вищирилося на мене. Не такий, бачте, як усі! Нехай уже буде так, проти громади не попреш. А тим часом, за допомогою ймовірності, я переводжу свій погляд (і думки) до барлогу: бачу ведмедицю, куняє над сонним Сімарглом. Обоє дуже кумедні: стара волохата ведмедиця й рум’яне дитинча. Бочком дрімають у теплому лігві. Коли треба, вона підставляє йому набубнявілий сосок, а він залюбки надимає щічки, солодко п’є молоко. Рученята розповиті, голівкою мотає туди й сюди. Здається, чимось схожий на мене, намагаюся вхопити поглядом якусь подібність. А втім, як висловився Яфет, „то потім визначать філософи й богослови”, знаменито сказано – чи не так?
На Святий Вечір я поцікавився в малих колядників: що нового в селі? Хлопчаки подорослому стенули плечима: „Нич такого не сталося... Хіба що... померла нарешті баба Юриха”. З тим, після колядки, і пішли, а я дотепер думаю про стару Юриху, в недавньому мою сусідку. Відколи себе пам’ятаю, затямив її старою, маленькою на зріст, опецькуватою. Чоловіка свого втратила рано, прибило його дерево на лісосіці, четверо дітей сама звела на ноги, тяжко справлялася з будьякою роботою, навіть мене навчила косити та клепати косу, дуже була заощадлива й воркітлива, але ніколи чужого не взяла. Доживала останні роки в безпам’ятті, не знала що робить і куди іде. Гірше з нею, казали її хатні, ніж з малою дитиною: то корову тільну може повести до бика, то сама кудись повіється серед ночі. Вмерла на руках внукової жони, невістки, та її обмила, вбрала та положила в деревище. Небіжчиця загодя наготувала собі і тюль, і білі шати для похоронів, аби рідні потім не докоряли одне одному, що, мовляв, я випровадив в обновах нашу маму на той світ. Юриха знала собі ціну, за що ніхто її тепер не осудить. Не знаю, що чекає на мене, але вмирати не страшно. Нажився за піввіку, переніс усього, зазнав і горя, натішився й благами земними. На моїх очах розвалився один державний устрій, а заодно й світогляд, зароджується другий; я бачив, можна сказати, півсвіту, різні народи, цивілізації, але завжди держався свого краю, рідних гір, пригорщі глейкої жовтої глини – тверджі моєї Батьківщини. Там, у її надрах вирує хромосомами життя моїх пращурів і нащадків як одне ціле великого Роду. Через що, напевне, я завше цурався чорного смиренного кольору християнства з його вилинялими фалдами. Яскравий засяг кольорів, тепло й радість були моїми супутниками, наповнювали зсередини та гріли в обличчя, а коли ставало туго – то манюсінька барвиста цятка затаєно випромінювалася в мені, мов віраж свастики, розганяла по всьому тілу кров, рівномірно билося серце, свідомо працював мозок, і кудись усе мляве й темне щезало, життя набувало знову квітучої свіжості. Переконався я в тому на простому прикладі, скажімо, коли вкладався в холодну постіль спати: простирадла, ковдра були студені, не гріли, і тільки завдяки самому мені ставало тепло. Людина наділена винятковими здібностями, проте не користується ними, бо покладається на когось (так легше), ніяк не витруїть із себе приручену тварину, а відомо, що худібка покладається на свого ґазду: той вичистить у хліві, нагодує... Але й ґазди бувають усякі: один упадає всією душею коло маржини, бо дорога йому дуже, другий лише й знає, щоб нажитися з неї, мати ґешефт, як наприклад з Ісусом Христом і пастухами, що їх вигадали хитровзуті рабини, накинули іншим, а чомусь самі не захотіли іти в одну християнську отару. Нащо... Нехай Яфетове плем’я буде дурніше за наше, Симове. Так, звичайно, міркували дві тисячі років тому Соломонові мурники, а піп, візьми, і охрестив сорок років тому в моєму селі хлопця, дав йому ім’я Яфет. Тепер нічого не вдієш: Яфет уже змужнів і хоче довести, що він нічим не гірший, ніж Сим (а що вже казати про Хама), ходитьбродить Яфет Україною, закладає основи Яжба: я ж бо – Бог, а Бог – Яжбо! Тяжко, безумовно, поки що одному в сьому скривавленому краї породити достойних собі, бо чистокровні жінки перевелися, а хвороблива шльондра не народить арійця, хіба що євнуха, або подібне собі. Є на прикметі Воно, з ким і виробить Яфет мету, закладе тверду основу, а там, можливо, старі жінки – кам’яні баби – підкажуть, а де ж узяти тих дівчат, майбутніх породіль арійського штибу. Щодо Архи, то Яфет утратив довір’я до мага: „Книжник... У йому переважає жидівський первень. Не годиться для карколомних зрушень. Шкода інтелекту, згодився б”.
Ось так за роздумами та спогадами й спливає в мене третій день Різдва: в шибках кубляться сутінки, паморозь тьмавіє на очах. Непомітно

читати