Завантажити

неприємної справи без надмірного сорому для нього.
Одначе Кестенбавм, хоч і ясно ж сам це бачить, таки вима гає, чудний чоловік, виключення Рінкеля з Інараку!
— Вибачте, товаришу, — вражено збирає зморшки над бро вами Гоферт, — де, значить, ви вимагаєте смерті товариша Рінкеля?!
— Так, я вимагаю смерті цього чоловіка! Або моєї! Будь ласка, вибирайте. Але з ним я не буду в одній організації. Будь ласка.
О, яка це трудна річ зачеплена, принижена амбіція хорої людини, що потерпіла поразку. Ніяка логіка, ніякі приписи обов'язку, дисципліни, — ніщо не може її вкоськати.
Але, на диво, товаришка Клара раптом стає на бік цієї об раженої амбіції. Так, так, вона пресерйозно заявляє, що та кож не вірить товаришеві Рінкелеві. Він раз у раз викликає в неї чуття якоїсь чужості Рінкель у їхній організації завсіг ди нагадує їй штучний зуб у роті. Він такий самий, як усі зуби, з вигляду, ще більший, здоровіший, кращий, він так само виконує функції зуба, але він раз у раз почувається в роті чужим, мертвим, стороннім тілом.
(Тут товаришка Клара раптом густо червоніє цим порівнянням вона всім заявляє, що в неї ь вставні, штучні зуби. А Тіле ще до того так уважно, ніжно, допитливо дивиться їй у рот!)
Товариш Рінкель, у кожному разі, здається їй людиною, яка не зовсім до кінця перейнята інтересами організації. І через те вона стоїть за те, щоб уважно й детально перевірити всі дані, постачені товаришем Кестенбавмом. А на сьогодні товариша Рінкеля видалити з засідання.
Шпіндлер глибоко зітхає, ох, ці емоціональні, інтуїтивні висновки! «Раз у раз викликає чуття». Досить поважний аргумент.
Але, ще на більше диво всіх, товариш Тіле також прилучається до товариша Кестенбавма й товаришки Клари. З ніжною, уважною посмішкою очей, тихим, спокійним і надзвичаино ввічливим голосом він заявляє, що поки товариш Рінкель не дав документальних доказів щодо Вайса й Левенфельда, то всі закиди товариша Кестенбавма лишаються в силі. А через те, за статутом, товариш Рінкель браги далі участь у роботі організації не може.
І, нарешті, до цієї думки рішуче, гаряче й навіть трохи бурно приєднується товариш Штор.
Шпіндлер, Гоферт і Паровоз лишаються в меншості. Шпіндлер знизує плечима, підсуває до себе журнал мод і починає пильно читати опис крою нового фасону дамських панталонів. Емоціональність, очевидно, така сама логічна річ, як нежить.
Паровоз теж знизує плечима й довго мовчки дивиться на нарисованого півника в куточку чистого аркушика.
Професор Гоферт уражено водить очима по всіх по черзі. Але більшість голосів є більшість голосів.
Треба кликати товариша Рінкеля й повідомити його про неприємну постанову цієї більшості.
Товариш Ріпкель вислухує й раптом помітно для всіх дуже блідне. Очі його стають гострі, сухі й дуже блискучі. Він мовчки, з гідністю вклоняється й помалу твердою, поважною ходою виходить із кімнати. Шпіндлер сердито відсуває журнал мод. Образили людину. По-дурному, по-хлоп'ячому, без потреби, без вини, без мети, а так от собі, з примхи жіночої інтуїції!
І як тільки Рінкель виходить, Тіле зараз же підводиться й тихим, ніжним голосом прохає дозволу в товаришів послати наздогін товаришеві Рінкелеві одного з членів охорони Бюро. Хто знає, що таке в дійсності є товариш Рінкель? А приклад із провокатором Франком треба завсігди в таких випадках мати перед очима.
Меншість уражено, рішуче, обурено протестує, але та сама більшість рішуче й гаряче дає дозвіл. І товариш Тіле швиденько виходить у сусідню кімнату, ніжно-строго шепоче па вухо товаришеві Песимістові кілька слів і легенько штовхає його в плече. Товариш Песиміст, прозваний так за свою здатність сміятись кожної хвилини дня й ночі, не сміючись, слухняно нахиляє голову й поспішно виходить за товаришем Рінкелем.
Коли він викочує з садка на вулицю свій мотор, він кроків за тридцять попереду бачить постать із похиленою головою й глибокою задумою дорослої людини, яку побороло маленьке чотирьохлітне дитинча.
***
«Брильянтова» овальна зала сліпуче стріляє різнофарбними колючими вогнями. Найпарадніша зала мертенсівського палацу, найдорожчий витвір сконцентрованої могутності, оцінений соціалістами на п'ять років життя двадцяти мільйонів робітників». Ці життя двадцяти мільйонів горять, переливаються, бризкають, сгріляють вогнями, — тисячі різнокольорових свічок, засвічених у храмі на велике свято.
Бо таки свято. Бо таки храм. Бо вибранці людства, жерці нової релігії, володарі й ключарі раю земного мають справляти врочистий молебень хвали й подяки богові влади.
Овальний, довжелезний чорного дерева стіл одстрілюється в стіни й стелю червоними, зелено-жовтими, молочно білими, тріпотливими стрілами дорогоцінного каміння, ритмічно розміщеного по всьому еліпсу. Рух променів, переливи хвиль, танець фарб, безупинне тремтіння блиску. Це постійний захват, екстаз,!внутрішній, ледве стримуваний сміх вогнів. Це безупинна рухлива еманація радості, гордості й могутності.
Буденні, людські,

читати