Завантажити

виконано, то договору ще не складено. Вона не може прийняти пана Мертенса.
І її світлість велично й категорично крутить головою. А в душі скоками, вибриками гасає радість, як юрба школярів, у яких захорів на сьогодні вчитель. Яке щастя, що коронки ще не знайденої її знайдуть, неодмінно, безумовно, поліція вже стоїть на певному шляху. Але яка радість, що не тепер, не зразу, не «вже»!
І вмить назустріч, із-за рогу алеї, з'являється, шкандибаючи, висока постать доктора Рудольфа. В руках у нього невеличкий оберемочок трави й листя. Він уважно щось розглядає в ньому, помаленьку йдучи та легенько без свисту насвистуючи пісеньку. Одне пасмо темно-каштанового з підпалом волосся смішною дужкою стоїть йому над похиленим чолом. А руки заняті, і не можна загребти її.
Принцеса Еліза, почуваючи, як уся кров її густо палючою лавою суне в лице й під очима починають горіти вилиці, неначе від морозу, а ноги слабнуть так, що нема сили пересувати їх, ще величніше закидає лице і спокійним, злегка глухуватим, тьмяним голосом каже:
— Так, так, графе, це надзвичайно...
Доктор Рудольф швидко підводить голову і злякано дивиться перед собою.
— ...надзвичайно важна подія. Я дуже тішуся, що пан Мертенс був такий чемний...
Одверті, чисті, дитячі очі так безумно-комічно, так зворушливо-смішно дивляться, не кліпаючи. Він робить рух, хоче втекти вбік.
— ...такий чемний, що... що попрохав вас згаяти час і поінформувати мене. Я дуже дякую...
О, граф Адольф готовий увесь свій час, усі сили віддати тій великій справі, яка обіцяє так багато всьому німецькому народові! О, він готовий...
Доктор Рудольф притискує обома руками оберемочок до грудей і ніжно та обережно тримає його, як заснулу дитину. А куточки уст, ті самі страшні, загорнені догори ниточки, так розгублено посміхаються. Він не зводить із неї очей, широких, винуватих, прохальних. Принцеса Еліза злегка похмурює брови й тісно складає уста: він сміє винуватими очима дивитись на неї! Він сміє почувати себе винним перед нею! Він, син льокая!
Доктор Рудольф, не доходячи кілька кроків, незграбно уклоняється, тримаючи руки з травою на грудях. Граф Адольф неуважно, злегка хитає йому головою й говорить далі. І те, що граф Адольф так хитає, а «той» так дивиться, робить її ноги твердими, голову чистою й сухою, наче пролетів вітер і здмух-гіув якісь нездорові, гарячі випари. Вона — божевільна. Як сміє цей каліка почувати себе винним?! Як вона дозволяє йому так дивитись?!
Принцеса Еліза так само злегка, недбало хитає каліці головою й уважно слухає графа Адольфа. А коли каліка рівняється з ними, вона кидає на нього неуважним поглядом і раптом пригадує.
— А! Пане Шторе! Вибачте, графе, одну хвилиночку.
Доктор Рудольф, увесь почервонівши, стоїть, і жде, і мучиться, що на грудях у нього оберемок трави.
— У мене в покоях, пане Шторе, попсувалися дзвінки. Будь ласка, полагодьте їх. І прошу швидше.
Вона недбало хитає йому головою й повертається до графа Адольфа. Вона слухає далі пана графа, нехай він вибачить за маленьку перерву, але вона побачила цього чоловіка й скористувалася випадком.
Графові Адольфові трошки ніяково, — з доктором Руді в їхній родині поводяться не як із сином слуги, а як із своїм. Здаеться, принцесі це відомо. Але що то вродженість до влади, — вона навіть не помічає, що образила людину.
Граф Адольф якийсь мент мовчить і обережно боком ступає поруч із її світлістю. А її світлість спокійно й велично пливе далі алеєю, несучи голівку червоної гадючки на тілі чорного лебедя.
Пройшовши трохи вперед, принцеса раптом не відомо чого посеред алеї повертає назад і так само спокійно й велично пливе далі. В кінці алеї видно рябу від сонячних плям постать доктора Рудольфа з похиленою головою і притисненими до боків ліктями. А ще далі поворот до оранжереї, що поблискує червоним одсвітом вікон крізь дерево. Доктор Рудольф зникає за поворотом, а її світлість знову не відомо чого повертає назад.
І так вони ходять довго; принцесі ще не хочеться йти до покоїв, її дуже цікавлять деталі Світового Конгресу, і вона ставить одне питання за другим, уважно й терпляче вислухуючи відповіді графа.
В повороті знову з'являється, шкандибаючи, постать доктора Рудольфа. В руках уже нема трави, але зате щось інше, поблискуюче. Ага, інструменти. Очевидно, бідолаха йде лагодити дзвінки. Тільки чи розуміється він, хімік, на електричних дзвінках?
А принцеса й не дивиться. Ну, добре. А чого, власне, намічають Швейцарію на місце осідку майбутнього уряду? Їй би дуже цікаво знати не газетні, а інтимні, справжні мотиви цього проекту.
І вже назад не повертає, а помалу, повільно, з пильною увагою слухаючи графа, простує до будинку.
І коли вони через терасу наближаються малим коридором до червоного салону, їм через розчинені двері видно, як Софі, Фріц і доктор Рудольф стоять біля гудзика дзвінка й з непорозумінням балакають. Побачивши принцесу й графа, доктор Рудольф похапцем збирає з фотеля свої інструменти, а

читати