Завантажити

дзеркальце й дивиться в нього, але, показавши собі язика, зараз же кидає дзеркальце назад і, замість нього, витягує малесеньку рожеву порцелянову ляльку. Зиркнувши на Макса, вона одним пальцем ніжно гладить ляльку по голівці й по тупо-здивованому, біло-рожевому личку. Потім підносить її до уст, і, спідлоба дивлячись на Макса, цілує.
Гм, це вже щось нове в неї.
— А я й не знав, що ви ще й досі ляльками граєіесь.
Тіна пильним, довгим, п'яним поглядом дивиться на Макса, потім мовчки задирає суконьку ляльці й демонстративно повертає її голою цегляно-червоною спинкою до нього. І зараз же, ніжно поправивши суконьку, кладе ляльку в торбинку.
— Я гуляю. Святкую посаду. Вулицю кинула, в «домі» тепер. Прийдете в гості до мене?
Макс усміхається.
— А чого ж, з охотою коли-небудь.
Тіна зневажливо випинає губу. Ф-фа! Не прийде він, бреше. Бо лицемірний соціал-демократ. Але їй наплювать.
Вона знову витягує ноги в нових панчохах і сердито милується ними.
— А правда ж, то брехня, що ніби як гуляща дівка поспить із тим, кого кохас, то і в неї буде дитина? Брехня? Га?
І Тіна пильно дивиться на свої черевики.
Макс уважно, гостро зиркає на неї, нахмурюється й виймає цигарку. Потім серйозно, дуже серйозно відповідає.
— Ні, здається, це правда, Тіно.
Тіна швидко підводить голову й допитливо, неймовірно вдивляється в гарне, хмуро-скупчене, з розкудовченим чубом лице Макса. Але він старанно закурює й не бачить її погляду.
У двері знову стукають. Макс занадто швидко озирається й кричить «Увійдіть!»
На порозі з'являється струнка постать, із модним тоненьким прутиком у руці, одягнена в «переливчасту» сукню нової матерії, яка грає, переливається тонами темних фарб, як музика. З під прозорого, як крильця бабки-русалки, і теж «переливчастого» капелюха насмішкувато-привітно дивляться великі, вогкі, темні очі телиці. За нею в коридорчику зацікавлено визирає обличчя пані Гольман.
Макс злякано підводиться й нерішуче йде їй назустріч.
— Можна? Я не перешкоджаю? Я теж тільки на хвилинку.
І Сузанна, мило, гумористичне морщачи уста, підкреслює "на хвилинку". А очі вже, як дві ластівки, прожогом черкають об Тіну й одлітають убік.
Тіна, вся зіщулившись, незручно бере свою торбинку не за ремінець, а в руку, й підводиться. На «переливчасту» даму вона не дивиться, а, проходячи повз Макса, хитає йому головою в убогенькому загонистому капелюшку й обережно, як повз насвіжопофарбовану стіну, проходить біля «порядної жінки». Сузанна скоса вколює її поглядом і одступається трохи вбік.
Макс майже не бачить, як виходить Тіна. Сузанна в нього, сама, вперше! У цій мізерній, брудній, негарній хатинці, з цими страшними міхурами рудих шпалер на стінах, з обгризеними зубними щіточками на комоді. Така вся опукло гарна, чужа, наче з іншого світу, вона тут, у цій обстанові.
Він червоніє й од ніяковості покушує правий бік нижньої губи, забувши навіть попросити сісти.
А Сузанна не помічає ні міхурів, ні щіточок, ні самої хатинки. Вона просто стоїть й мило, насмішкувато розповідає, як вона проїжджала цією місцевістю й як їй прийшла думха зробити прощальний перед Гімалаями візит її одному доброму приятелеві й завзятому соціалістові панові Максові Шторові.
У двері знову стукіт, нерішучий, нерівний.
— Ввійдіть!
Нема нікого і знову стукіт. Макс нетерпляче, швидко йде до дверей і одчиняє. За ними збоку стоїть Тіна з похмуро насупленими бровами. Вона мовчки киває йому головою й одходить задом далі, у куток коридорчика. Макс озирається, прохає вибачення в Сузаннн, яка занадто охоче й живо просить його не церемонитись, і виходить за Тіною.
Вона вже тримає в руці тонкий пакетик, загорнутий у газе-товий папір. Простягнувши його рвучким жестом Максові, вона сердито каже:
— Гроші. Передасте мамі? Та тільки на ліки їй.
Макс помалу бере пакетик і важно дивиться на Тіну. Потім затримує її руку з шорсткими, робочими пальцями, дуже потискує її з натиском, тихо, м'яко говорить:
— Я неодмінно прийду до вас у гості, Тіно. Чуєте? Дайте тільки вашу адресу.
Тіна скидає на нього догори щасливими, засоромленими очима, робиться вся ніжною, наче тверезішою й лагідною, як маленька дівчинка, і тихо, змовницьким шепотом кидає:
— Я лишу адресу пані Гольман. Добре?
Від неї тепло й гостро тягне алкоголем.
Макс хитає головою, ще раз потискує руку їй, ховає гроші в кишеню й вертається до себе. йому вже не ніяково й не хочеться кусати губу.
Сузанна так само стоїть посеред кімнати й потьохкує з тонесеньким свистом прутиком. І так само не дивиться ні на міхурі на стінах, ні на коротеньку канапку, ні на що; неначе вона давно-давно вже знає цю кімнату, її міхурі, канапку, обгризену щіточку й нічого особливого в них не помічає.
— Хто ця мила дівчина?
Ну, розуміється, вона повинна саме так спитати: «мила», не «чудна», не «смішна», а «мила». О Сузанно! А сісти, очевидячки, гидує.
Макс поводить рукою до стільця й прибільшено

читати