Завантажити

суворим непорозумінням обходить із усіх боків обкутану покорою постать, шукаючи кінчика запони, щоб підняти її й подивитися, .ніяка пастка за ними ховається. Але граф Адольф щільно-щільно закутаний, ні однісінької щілинки, ні найменшого кінчика — покора, побожність, розкриття душі до останнього, до мовчання.
Пришерхлі дитячі уста й зелені очі легесенько обмітає кінчиком усміху.
— Я дуже вам дякую графе, за високу думку про мої здатності, але, на жаль, про ваші здатності в дипломатії я такої думки не маю. Гнучкість і мінливість переконань не завсігди є ознака їхньої міцності, щирості й правильності. Я рішуче, без дальших пояснень, прошу вас, графе, скінчити нашу розмову й залишити мене саму.
Граф Адольф на мент, на коротюсінький мент визирає бистрим сіро-жовтим поглядом з-під запони, але зараз же ще щільніше закутується в неї, низько, побожно вклоняється й не чутною котячою ходою виходить із салону.
***
Вечір блакитно-рожевий, із лляними довгими хмаринками, такий задумливо-розумненький, поважний і сумирний, ну, чисто як голівка Лорхен. А старому Наделеві сумно й тягісно. Тягісно-тоскно слухати йому невдалих синів своїх. Не любить він цих розпанаханих, бурхливих, безладних розмов. Він любить порядок, точність, певність.
Шестеро дітей у старого Наделя: троє синів і троє дочок. Річ, розуміється, не в кількості, а, як то пишуть у партійній газеті, в персональній якості. Персональна ж якість якраз і не задовольняє старого Наделя.
Про двоє меншеньких, двоє дочок, взагалі не варто говорити, — яка з них там персональна якість, коли Греті всього дев'ять, а Лорхен зовсім тільки п'ять років. Вічно голодні, вічно пороззявлювані дзюби, та й більше нічого. Знай, набивай їх зранку до вечора, щоб не пищали. Третя дочка... Третьої дочки... Третьої дочки, взагалі, немає й не було ніколи.
Сини ж... От вернулися з роботи, на столі вечеря, не пишна, проста, пролетарська, а проте таки людська вечеря. Спокійно, пристойно попоїсти б, погомоніти, почитати газету чи книжку, іпіти. перейтися десь сквериком, де так чисто, акуратно, різнобарвними кружечками ростуть квіти. А почім спочину і й, побажавши одне одному на добраніч. Замість того, глитнувши похапцем, жужмом, без ладу, без уваги, все, що стояло на столі, вчепились один в одного і гризуться до ненависті, до сласності. А стара пані Надель байдуже плете собі панчохи біля вікна. Рот їй трошки перекривлений на правий бік, щоки одвисли двома жовто-смуглявими, пом'ятими торбинками; припухлі синюваті повіки важко й безпричасно налягли на банькаті чорні очі. І блакитно рожевий вечір, і крик синів, і злякано уважні оченята Лорхен, і неспокійне потирання плеча одірваної руки старого — все їй байдуже. Час од часу вона прутиком чухає волосся за вухом, чорно-сіре, масне, неохайне, і знову плете — тупо, мляво, механічно. А колись же...
Ні, не подобається старому. Наделеві сьогоднішня балачка синів. Він підбирає три крихітки хліба, кладе на тарілку, бере газету й іде собі до другого вікна. Йде дрібними, строгими кроками, такий собі сам увесь строгенький, чистенький, із гострою жовто-сивою борідкою; щічки рум'яненькі, з фіолетовими жилочками, як на осіннім червонуватім листі, сиве волосся рівнесеньким їжачком підстрижене. Газетку (тижневик партійний) акуратненько кладе на підлокітник розчиненого вікна, виймає правою (єдиною) рукою окуляри з лівої бокової кишені і, помагаючи головою, зручно накладає їх на ніс. Але газетка — партійний тижневик — щось не читається.
Гудуть, лопотять мотори за вікном; дзвенять, гуркочуть трамваї; ревуть і хрюкають авто; над будинками, на фояі блакитно-рожевого молодого неба, прожогом пролітає повітряний трамвай, лишаючи за собою металічну шипучу смугу звукового шумовиння. Небо, як озеро човнами, всіяне аеропланами всіх систем і розмірів — то beau monde. Берлін вилетів на вечірню гулянку. Різнокольорові балони й аеростати-реклами слабенько, меланхолічне погойдуються на дротяних шворках. Тепер вони такі самотні, жалюгідні, безпорадні серед рухливих вільних аеропланів. Але ввечері, вночі, о, тоді вони пани всього неба, тоді вони бундючно, кричущо горять вогнями, всіма можливими фарбами, мигками, підскоками, електричними фейерверками, рефлекторами, проголошуючи небові й землі найкращі в світі цигарки, шоколад, пасту на чоботи, підв'язки до шкарпеток.
Раптом десь ізнизу, збоку, несміло, самотньо бенькає ніжне контральто вечірнього дзвона. Продираючись крізь гущу галасу, дзвякоту, гуркоту, ніжні контральтові хвильки, як чистенькі гарненькі дівчатка у п'яному натовпі, взявшись за ручки, дивом якимсь прокладають собі дорогу. І старому Наделеві, з акуратно і строго начепленими окулярами на рожевому носику, стає тепло й по-іншому сумно. Пашить дитинством, старим, суворим батьком, строгим соціалістом, який щоразу, як ловив Густава біля церкви, брав його голову собі між коліна и боляче шпарив великим, товстим білим олівцем. «А не бігай до попів! А не бігай до попів!»
Було ж колись щастя! Можливе ж воно? Бо чого ж

читати