Завантажити

Сонячну машину всю свою фабрику скляних виробів у Різенгебірге. Всю фабрику Рудольфе Шторе, я жертвую свою фабрику! Беріть. Заявіть Комітетові. Я, Фрідріх Імберг, жертвую. Я — капіталіст, але я розумію. Мій батько був сам робітником!
Він іще щось кричить у нестямі екстазу, але слова його покривають оплески, крики, вигуки.
— Браво! Слава! Як ім'я?
— Імберг! Фрідріх Імберг моє ім'я! Комітет Сонячної машини...
— Браво Гімберг! Слава!
— Браво Гімберг! Слава!
— Не Гімберг, а Імберг! Імберг Фрідріх!
— Браво! Імберг Фрідріх!
Імберг Фрідріх лишається на авто, він повинен зробити офіційне передання Комітетові Сонячної машини своєї фабрики. Він тисне руку Рудольфові, Максові, радісно, в захваті дивиться на купу золота й грошей в коробці авто й не знає, чим би йому ще висловити, виявити ту силу, що розпирає його груди.
А юрба вже підхоплює автомобіль, веде його крізь гущу кричущих, махаючих, п'яних од перемоги, полегшення, щастя тіл. І в коробку авто на ноги, у груди Рудольфа й Макса летять гроші, годинники, персні — все, що є найцінніше на кожному.
***
А в кабінеті Мертенса відбувається екстрене засідання Управи Об'єднаного Банку. Вікна позачинювані, штори позапинані, холодники провівають і холодять повітря, але обличчя червоні, пітні, гарячі не сонячним палом. Немає ні поважно сті, ні врочистості, навіть порядку немає в цьому зібранні піднятих, стурбованих, пригнічених, розлючених людей. Мертенс, набігаючи сідластим чолом на райхсканцлера, гнівно трясе великим червоним кулаком.
— Йолопи! Дурні! Як сміли допустити цього божевільного Штора?! З якої речі? Що? Ситуація? Загроза вибуху? Кого? Як? Хіба в уряду сил нема? Хто, маючи в руках силу, робить такі ycтyпки? Хто? Ідіоти тільки! Прийняти компроміс! Сво боду Сонячної машини! Це значить дати розбити себе вщент Ущент, чорт його забирай! Та послухайте донесення. Ну? По ліція на вулицях обнімається з юрбою. Поліцаїв засувають головами в апарати — і вони крутять сонячний хліб, а юрба круг них танцює танець дикунів. Що? Ні! А армія? Військо? По казармах у мент поз'являлись Сонячні мащини, В один мент! Значить, вони були вже там і раніше? Га? Це така армія? Що?
Рейхсканцлер пригнічено, безпорадно знизує плечима. Що ж можна було зробити? Комітет Сонячної машини змобілізував усі сили Він вів свою акцію дуже обережно. Він не виставляв ніяких вимог, не був проти війни. Симпатії мас були на його боці.
— Симпатії, симпатії! Чорт бери всякі симпатії ваших мас. А сила на чийому боці? А армія?
Райхсканцлер знову знизує плечима й витирає просто рукою піт із носа. В тому то й річ, що певності щодо армії немає. В армії було глухе невдоволення забороною Сонячної машини. Мозок маси не може збагнути всіх можливих консеквенцій од дозволу й бачить тільки найближче; чому, справді, не дозволяється Сонячну машину, через що за неї стріляють людей. І невідомо, що могло б бути, коли б дійшло до сутички з сонцеїстами.
Мертенс засовує руки в кишені й вражено піднімає голову. Що? Пан райхсканцлер не знає, що могло б бути? Могло б бути те, що на площі лишилось би з пару тисяч трупів, а вся підла маса тепер не танцювала б із поліцаями на вулицях «танок сонячного хліба», а тихенько сиділа б по своїх норах. Кров? Трупи? Та що ж це значить в очах дійсного державного мужа, тверезого й дійсно гуманного політика? Що це в порівнянні з тим нещастям, яке загрожує від слабості, від легалізації сонячного божевілля?!
До пана президента раптом тихо підкочується Вінтер і щось шепче йому на вухо. Пан президент уражено скидає на нього очима, зразу міняється, пригладжує жабо на грудях, хапливо витирає набухле чоло й гиркає:
— Розуміється, прийняти! Моментально. Панове, наше ділове засідання вшанувала своїм прибуттям висока гостя.
Він поспішно йде до дверей, твердо й важко переставляючи короткі ноги й витираючи піт із лиця й рук.
На порозі розчинених Вінтером дверей з'являється чорна постать принцеси Елізи з двома яскравими кольоровими крилами червоного волосся під крилами темного капелюша. Лице її рівно-бліде, очі блищать піднято, хижо. Вона входить швидко, рішуче, підвівши голову, не зважаючи на повитягувані постаті багатьох людей у кабінеті. Вона, здається, і на самого пана президента не звертає великої уваги, й на привітання його відповідає похапцем, недбало, не слухаючи. На устах у неї якийсь чудний усміх — не то тріумфу, не то сарказму, не то люті.
— Пане президенте! Я до вас заїхала на хвилинку по дорозі. Поділитися своїми враженнями від знаменитого вчинку нашого райхстагу. Ви знаєте, пане президенте, хто є тепер, сьогодні и на будуче королем Німеччини? Ні? Навіть не догадуєтесь?
Вона чогось озирається по кабінету, бачить позапинані штори, швидко підходить до них, одпинає й дивиться у вікно. І зараз же, озирнувшись до Мертенса, киває йому головою.
— Прошу! Прошу подивитись!
Мертенс і все засідання підходять до вікон і дивляться. За гратами парку вулицею суне натовп із зелено-золотими

читати