Завантажити

що бігаючи.
І цін має рацію — нокругивши пальцями всього тільки півгодини, він досяіаь свого так само, якби цей час рвав на собі волосся. От він сидить уже з Трудою в окремій закритій ложі рес-іорану, Труда весело сміється, п'є без своєї звичайної обережності келих ja келихом, а він сидигь так близько ко ло неї, що чує запах її молодого, тоненького, незайманого тіла.
Внизу в залі бурлить різнобарвний вихор людських тіл, на півоіолених, попсреплітуваних руками, оп'янілих від самих себе, від музики, від танцю. Сміх, шаркіт ніг, дзвякіт тарілок, тужний плач флейт, теплий, душний дух гарячих тіл, пахощів, вина, тютюну. Труда підтанцьовує плечима, наспівує, пускає дим циі сірки в зал Гарно жити на світі!!
— Трудо, я люблю вас.
— Дуже добре Трам-та-ра-рім-тім!
— Трудо, один поцілунок, малесенький, невинний!
— Будь ласка.
І маленька, тоненька, смуглява ручка підставляється чорно-срібному лицареві до уст. А більше ні — договір, вище ліктя не можна. Ах, він невдоволений? Не треба, нічого не треба! Вона теж хоче танцювати. Ні, не танцювати, а гойдатись на тих стьожках із срібного паперу. Як безсоромно танцює та гарна пара.
— Папуню, вас коли небудь били? Папуня недочуває: слово «папуня» звучить тут так неприємно й не до речі.
— Хто бив?
— Ну, хто! Взагалі хто-небудь. Батьки, наприклад. Так, його іноді били. Але невже вона ніколи ніколи не зго-дичься побути з ним на самого?
— Туї нема нічого Ах, тут, серед цього натовпу, гомону, крику! Ні, зовсім, зовсім на самоті.
— Цс неморально, папуню, — важно й повчально каже Труда і, лукаво примруживши одне око, тоненько тягне вино з чарки.
Папуня лгхає й ненавмисне кладе руку на коліно Труди. Труда заплющує очі й відкидається на спинку фотеля нехай робить, що хоче — вона кокотка й хоче бути, як справжня ко котка. Безсоромна музика, безсоромні танці — все безсоромне, і вона безсоромна.
І соромно, і хвилююче, і чогось плакати хочеться. І він ще поче такі страшні, сороміцькі, задушливі слова. А цинічна, влазлива, лестива й здіймаюча музика щось нагадує. Боже, що вона весь час нагадує? Щось давнє, чисте, зворушливе.
— Папуню, сядьте далі! Папуню!
— Трудо, моя дорога дівчинко!
— Налийте мені вина, я хочу пити. Швидше! І коли ви собі дозволите ще раз торкнутись мене, я зараз же іду додому. І ви ж не любите мене, ви не можете любити мене!
Господи, він, він не любить її?! Оце так! А коли людина, перейшовши п'ятдесят третю весну життя (трохи не помилився й не сказав «п'ятдесят шосту!»), маючи сніг на волоссі, чує, як у грудях мак цвіте, то що ж це таке з ним? А коли ця смішна людина із снігом на волоссі й цвітом маку на серці думає про маленьку, смугляву, вередливу жіночку і стає на коліна перед її образом, і плутає всі цифри в бухгалтерських книгах, і всі цифри, всі книги, всі люди для неї нудні й непотрібні, то що це таке з ним, хотів би він знати? А коли за можливість почути цю маленьку непокірну жіночку своєю, за можливість прилучитися до її святозапашної молодості, до її святого жіночого єства він готов покласти до ніг її всі свої бухгалтерські книги, весь спокій, усе посивіле життя своє, то що ж це таке з ним, на милість божу?!
Ах, ні, це все так собі, це не те, це не любов — її любити неможливо, вона несерйозна, пуста, легковажна; в усіх людей е якісь вищі інтереси — у того наука, книжки, скляночки; у того мистецтво, театр, слава; у того корона, влада, політика; у того торгівля, бухгалтерські цифри, а в неї — нічого, ніяких інтересів, неначе кокотка. За що її можна любити?
Чорно-срібний лицар із бровами, як дві пухнасті гусениці, посміхається: вищі інтереси! Маленька люба дівчинка чує такий побожний трепет перед «вищими інтересами»? Наука, мистецтво, політика, бухгалтерські «цифри»? Так страшно? Але нехай дитинка не боїться; це тільки змодернізовані старі фетиші з страшними й поважними пиками, якими жерці лякають свою паству. Вся людська наука, всі вищі, нижчі й усемож-ливі інтереси мають кінець кінцем одну ціль: знайти якнайлегші, якнайекономніші способи годувати, одягати людей, лікувати їх од хороб і зручніше влаштовувати в помешканні. А мистецтва розповідають, як саме люди роблять ці немудрі речі, як вони гризуться між собою, як радіють, як нудьгують та ще як кохаються. От і все. І нічого тут ні вищого, ні нижчого немає. А що вчені, політики, поети, міністри й інші жерці люблять робити страшно строгі, важні фізіономії, то цього не треба лякатися, бо це часом є для них тільки спосіб легше здобути собі що їсти та пити. Вони люблять називати себе всякими гучними словами — геніями, святими, героями, так і в цьому нічого страшного немає, колись римські імператори називали себе богами, та й то вся їхня божеськість виявлялась не в чому іншому, як усе ж таки в тому, що вони добре їли, пили, одягались та кохали жінок. І весь зміст і значення всіх богів, усіх релігій, усіх великих і малих філософій, усіх молитов людей, усіх їхніх «святих», «високих» ідеалів, відкинувши форму, зводяться

читати