Завантажити

табличка спущена донизу. Але Фріц, не зважаючи на це, підходить і питає.
— Вільний?
Шофер в окулярах на очах, із сивуватими вусами й червоним носом од частих зупинок біля барів швидко зиркає по вулиці й хитає головою. Фріц сідає в авто й зачиняє за собою дверці, а шофер ліниво, мляво спускає переднє скло й повертається боком до пасажира.

— Що там?.. У домі?
— Нічого. Здається, він не буде.
— Правда?!
І шофер усім червононосим лицем живо повертається до Фріца. А Фріцові так дивно й чудно бачити це пристаркувате обличчя п'янички-візника, що він мимоволі сумнівається, чи Макс же це!
— Ніяких заходів. Уся прислуга вільно ходить. А товариш Тіле просив попередити, що тут є агенти поліції. Невже нав хто зрадив! Га?
— Ну, дурни-иці!
І червоний ніс зневажливо морщиться, відвертаючись од Фріца.
На мурі саду лежить ніжно фіалковий відблиск вечірнього неба. Сонце вже зайшло, але в небі висить іще густо-червона, з синюватими краями велетенська хмаряна китиця. На цій вулиці тихо, прохожих мало, та все йдуть по одному. Екіпажі проносяться швидко, не виявляючи ніякого нахилу спи нятися
Сказати Максові про брата його чи ні?
Шофер розвезеним недбалим рухом виймає цигарку й заку рюе. Він на кілька ментів одсуває на чоло окуляри — і Фріцові видно чисте, молоде, в шовкових, пухнастих віях око воно чогось гидливо, задумливо мружиться.
Фріцові стає боляче, соромно от цей же може бути таким недбалим, таким зневажливо-спокійним і твердим! Не тільки своє життя зможе віддати, але й чуже (та ще й яке!) відняти. Фріц одсувається в самий куточок авто й увесь винувато зіщулюється.
***
Принцеса Еліза стоїть біля вікна й понурими очима дивиться в сад на краєчок даху порожньої тепер лабораторії. В небі висить густо-червона хмара й дах одлискує до неї фіалково-тьмяним скорботним усміхом. Каштани хмарно закутались у свої зелені кудлаті кожухи. Тихо, порожньо, тоскно в саду. В'яне неприбрана пострижена трава рівненькими рядочками.
Принцеса Еліза закушує губу й відходить од вікна. А в салоні теж порожньо, тоскно, нудно до крику.
Весь світ порожній, непотрібний, остогидлий, нудний до мло сті. Куди втекти від нього?
Принцеса блукає з кімнати в кімнату й виходить на терасу. Вікна графівни Труди світяться.
Зайти хіба до Труди, до цього смуглявого страховища? Здивується, мабугь?
Але дивуватися доводиться принцесі, на канапі вся в біло му, як у піні молока, виразно смуглява в цій піні, з темно червоними спухлими устами лежить страховище. На ній капелюш, але білі черевички валяються долі, само ж страховище з цікавістю слідкує за грою пальців своєї ноги крізь прозорий шовк панчіх. В одній руці — цигарка, у другій — келих із жовтяво зеленим сином.
— Ах, це — «ваша королівська величність»? А я гадала — мій знаменитий батенько. Може, ваша величність зводять випити зі мною!!
Воно не дивується, це страховище, з візиту до неї її світлості принцеси, не радіє, не соромиться й навіть на волосинку не підводиться. Хіба що перестає гратися пальцями — єдина уступка, яку воно може ради такого екстреного випадку зробити.
— Вибачте, графівно, я, здається, не в час прийшла до вас!
— Хіба? Яка година? Ще ж зовсім рано Але до мене мож на повсякчас ви ж знаєте, я тепер — кокотка. Принцеса Еліза мовчки, вражено дивиться на кокотку.
— Правда, правда! Невже ви не знаєте? Батько вам іще не сказав цього? Дивно! Вчора ще я була професійною злодійкою — спеціальність королівські коронки. Але, на великий жаль батька, коронка знайшлась. Правда, ваша величносте?
— Я, власне, тільки вчора довідалась про це тяжке підозріння, яке...
— Ах, так? Ви не знали, що мій фах коронка? Так, так, принцесо, до вчорашнього дня я працювала в цій галузі. Але з сьогоднішнього дня змінила: тепер я кокотка. Мій фах тепер. їздити по шинках і плямувати честь нашої фамілії. Боюсь, що це з матеріального боку буде менш вигідно, ніж красти бриль янтові коронки. Ви як думаєте, ваша світлосте? Та що ви так песимістично дивитесь на мене? Ви думаєте, я програла цією зміною? Правда?
— Що з вами, графівно?
Графівна ставить келих на стіл і з лінивим здивуванням оглядає себе з усіх боків.
— Зі мною? Здається, нічого особливого. Все, як слід бути в кокотки.
І раптом із цікавістю поширює на принцесу занадто блискучі бронзово-карі очі.
— А скажіть, будь ласка, ваша світлосте, вам не трудно дихати в цій кімнаті?
Принцеса Еліза непорозуміло обводить очима навкруги.
— Ні, не трудно.
— Дивно! Звичайно, морально чистим жінкам буває трудно дихати одним повітрям із кокотками. Так принаймні стоїть по всіх хороших книжках Я б вам запропонувала присісти, коли б була певна, що ви дійсно не задихнетесь. А то тоді доведеться мені перейти ще на один фах: професійної вбійниці.
Рівно-біла рука в чорному рукаві спокійно підсуває стільця — і принцеса Еліза сідає біля столу.
— О ваша світлосте, ваша мужність мене захоплює! Я певна, що ви могли б навіть

читати