Завантажити

п'ятеро чоловік на превелику силу змогли з ним справитись. Він жбурляв здоровенними сторожами, як хлопчиками, одному звихнув руку, другому розбив щелепи вдаром кулака. Довелося накинути на нього сорочку й прив'язати до ліжка. Але припадок, треба думати, хутко мине, і тоді його відв'яжуть.
Висока гостя слухає мовчки, високо й холодно тримаючи голову. Так, це трохи неприємно, звичайно. Але вона, проте, просить пана доктора дати їй змогу побачитися з хорим. Можливо, що це побачення подіє на нього втихомирливо.
Чорненька кузочка не сміє відмовити й веде її світлість нагору. Перед дверима кімнати хорого гостя просить лишити її на самоті з пацієнтом, дякує панові докторові й велично, повільно входить у розчинені перед нею двері.
В кімнаті притушене світло, що сіється з стелі. Просто проти дверей — вікно з погнутими ґратами, праворуч — ліжко, на якому непорушне й незграбно лежить великий білий замоток.
Принцеса Еліза рівно, помалу підходить до ліжка. З подушки на неї здивовано, неймовірно дивляться одверті невинні очі. Через усе чоло до виска йде червона кривава смега; волосся поплутаними пасмами закинене чужою рукою назад.
— Добривечір, пане докторе!
Так, це дійсно вона, принцеса. От спокійно сідає на стілець, злеіка перехиляється й пильно вдивляється в нього. З-під прозорого чорного капелюша збігають за вуха червоні крила волосся.
Доктор Рудольф хоче підвестись, але полотняні широкі спо вивачі з м'якою непорушною твердістю тримають його тіло Він тільки повертає голову набік і несподівано посміхається
— Приїхали перевірити, чи міцно тримають^" Як бачите, міцніше, здається, не можна.
Князівна Еліза якийсь мент чудно мовчить, а коли починає говорити, голос їй неприємно похрипує:
— Я приїхала востаннє спробувати помогти вам.
І прокашлюється.
— Так? Дуже дякую. Але я занадто вже почуваю вашу поміч. Більш не потребую.
Принцеса не сердиться, не мружить очей, а тільки чудно весь час водить ними по його лиці, ще раз спиняючись на кривавій смузі. І знову голос її звучить хрипко, тихо, рівно.
— Я вірю, що ви вмієте тримати своє слово...
Доктор Рудольф знову посміхається.
— ...Дайте мені слово, що ви відмовляєтесь од своєї Машини, і ви зараз же будете вільні.
Доктор Рудольф раптом робить усім тілом рух, бажаючи схопитись, але тільки підкидає головою догори й знову падає нею в подушку.
— Та як у вас вистачає духу робити мені таку пропозицію?! Як ви смієте після всього?! Ідіть собі гетьі Ідіть звідси!! Чуєте!
Принцеса Еліза не рушиться й так само тихо, чудно не відриває від нього очей.
— Я смію це робити, бо не хочу, щоб ви мучились.
— О, дякую за ласку, ваша світлосте, дякую дуже!
— Пане докторе, ви бачите, що ваш опір не може врятувати ні вас, ні Машину. Для чого ж завдавати собі таке тяжке страждання?
— Це я собі його завдаю!! Я!!
— Ви, пане докторе Одне ваше слово — і ви будете вільні Ви будете жити, працювати, ви..
— Ваша світлосте! Ви, здається, переконались, що мене тут тримають добре. Для чого ж зайві розмови! Щоб цілком заспокоїти вас, я сам вам скажу, що я звідси вже ніколи не вийду. Я або збожеволію, або мене замучать і вб'ють За це я вам ручусь Отже, ви можете бути цілком задоволені за все, що я вам зробив злого и образливого, мені одплачено як слід Ваша й вашої коронки честь очищена. Чого ж вам іще треба?!
Принцеса Еліза, випроставшись, одкинувши голову, заплющує очі й сидить так, неначе відразу заснувши. Тільки чорний шовк на грудях опуклими хвилями то підводиться, то спадає.
— Значить, ви не згоджуєтесь одмовитись? — раптом ледве чутно пошепки чується з її уст. А очі так само заплющені.
— Ні, принцесо. Від душі не відмовляються. А життя моє можете брати самі.
Принцеса Еліза трудно розплющує очі й помалу підводиться.
— В такому разі... прощайте, лане докторе.
— Прощайте, принцесо.
Чоло червоно сміється кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очі, одверті, голі, сталево дивляться вгору.
Князівна Еліза раптом озирається на двері, потім швидко ступає до ліжка, нахиляється !просто до широко розкритих очей, бере в обидві руки скудовчену голову й припадає довгим, п'ючим поцілунком до уст. Одірвавшись, мовчки повертається й прудко виходить із кімнати.
Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумілим зляканим щастям, підвівши голову, дивиться їй услід.
***
— Мамо, я тобі кажу, ти не повинна ні на хвилину думати, що він хорийі Ні на хвилину! Чуєш? Він здоровіший, він дужчий, він кращий за нас усіх. І він буде на волі, я тобі кажу. Буде!
В лабораторії зовсім темно, тільки крізь велике вікно просівається слабесенький одсвіт од сяйва міста та світла зір. І в теплій тьмі, де ще живе ніжно-солодкий дух сонячного хліба, шепіт чується таким жагучим, переконаним.
— Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевільню?! Як це можна?! Значить, є в ньому щось...
— Мамо! Ти знов? Та, кажу

читати