Завантажити

їй груди.
«Чи піде ж коли він, боже мій!» — думалось їй. А гость, як буває завше, чим більше почував себе ніяково, тим більше хотів скинути це з себе і ще більше заплутувався.
Раптом зачувся тихий стук у стіні. Людмила й студент зразу озирнулись і мовчки стали слухати. Стук повторився голосніше й твердіше.
— Стукають! — для чогось шепотом промовив студент і питаюче подивився на неї. Людмила трохи зблідла, потім почервоніла й раптово встала. Встав і гость.
— Це до мене, — нарешті промовила вона якось здавлено і з одчаєм подивилась на його. А він, ніби зрозумівши, хутко кинувся до своєї шинелі й, поспішаючи, став одягатись, промовляючи:
— Я не буду перешкоджати вам... Я колись другим разом...
І видно було, що й сам радий був стукові. Людмила нічого не сказала й нетерпляче тільки дивилась на його, прислухаючись іноді й схвильовано дихаючи.
Коли гость одяг шинель, вона раптом, згадавши щось, хутко вийшла в сіни, хапаючись одімкнути двері, і, прошепотівши в них: «Сховайтесь нагору!», знов зачинила їх і повернулась до кімнати. Гость уже одяг калоші і, тримаючи картуза в руках, поспішно протягнув їй руку. Людмила потрясла її і, щось говорячи, знов одімкнула двері на сходи й випустила його. Студент вискочив, пильно озирнувся, але, не зобачивши нікого, мов знов зрозумів щось, підняв з якимсь бормотанням картуза й хутко збіг униз. Людмила зосталась сама. Коли грюкнули внизу вхідні двері, вона хутко підійшла до сходів, що йшли на третій поверх, і прошепотіла:
— Максиме! Максиме!
Зараз же зачулась якась важка хода і на сходах почала спускатись якась постать в свиті, чоботах і високій чорній шапці.
— Скоріше, скоріше!..
Постать ще важче застукала чобітьми і хутко пішла за Людмилою.
— Бо-о-же! Який він!.. — радісно дивилась вона на його, озираючи з ніг до голови й тримаючи за руку. А Максим ясно й щасливо дивився на неї і не соромився, не мняв ніяково шапки у руках і навіть не звертав уваги, що з грубих чобіт його потрохи стікала вода на чисту підлогу й зоставляла брудні, чорні сліди. Лице його знов пашіло здоров'ям, енергією і якоюсь гордою поважністю.
— Та чого ж ми стоїмо тут? — схаменулась Людмила. — Йдіть ближче... Я хочу роздивитись на вас.
Максим почовгав за нею і так же мовчки, але трохи засоромившись, зупинився біля стола й подивився на неї.
— Ах, ви ж хороший! — не витримала вона й ласкаво повела рукою по щоці йому. Максимові стало якось тепло-тепло від цього й невимовне радісно.
— А правда, добре мені? — щасливо засміявся він, подивившись на свиту й на чоботи.
— Страшенно добре! — скрикнула вона. — Страшенно добре! І, видно, все добре, га?.. Все, правда?
— Все, — усміхнувся він, але зараз же зробився серйозним і з діловим, стурбованим видом, мов згадавши щось, заговорив: — Тільки я, добродійко, не був у Кам'янці... Тільки в Самійлівці...
— Чого ж то?
— Так... Бо прийшлось все роздати в Самійлівці... Страшенно мало дали... Що ж там?.. Двадцять книжечок і сотня прокламацій. Так же не можна... Коли ми зібрались у Василя, так там і сотні книжок мало б було. Ах, які вони, знаєте, всі такі простодушні! — вмить захоплено перебив він свій діловий тон. — Усі такі, знаєте... Мене більше всього те, що такі, знаєте, старики, а так слухають мене... А жаль їх!.. Тільки говорять, що я якось кумедно говорю по-мужицьки. Хіба я так погано говорю ще по-українськи?
— А ви думали, що добре?
— Авжеж!.. І знаєте, що я вам скажу! Якби я не вмів говорити по-українськи, вони б і не приняли б мене...
Вони й так, знаєте, косо дивились, що я був одягнений в «панське». Хм... я в «панське»!.. Уже заклав цілий гурток... Обіцяють збиратись й читати... А прокламації, знаєте, так подобались, що аж плакали многі... їй-богу... і я, знаєте, так якось... Теж трохи не заплакав...
— Та ну? — засміялась ласкаво Людмила й проміняс-тими, тихими очима мов голубила його.
— Їй-богу! Ну, та що!.. Хіба це погано... А грошей я мало розтратив... Два рублі і п'ятнадцять копійок... Треба, знаєте, ще літератури й прокламацій... У них там була якась література, та вони кажуть, що не розуміють. Мабуть, есерів, бо один парубок щось говорив мені... Я розібрав, що нібито «19 февраля»... Щось таке... Погано, що есери по-російськи пишуть. Тут, на Україні... А знаєте, який один розумний був!.. Він уже перше десь читав «Дядька Дмитра». Хоче, знаєте, везти своїм родичам... Ах, знаєте, скільки там роботи!.. Я тепер тільки там буду... Там на вік мені буде роботи... Ви мені давайте літературу, а я буду возить... Вони вже й адрес мені надавали... В чотирьох селах уже єсть наші люди...
— А в Петербург? — кинула лукаво Людмила.
— Ет!.. Там краще!.. Що Петербург!.. Тільки більше треба літератури... Що ж тут? Зразу розібрали... Я не хотів давати всього, так аж просили... кормили мене, знаєте, і одежу дали. «Ми, — кажуть, — і грошей дамо, тільки давайте нам таких книжок».
— Ну, ви вже переборщуєте, здається, — усміхнулась Людмила.
— Ні! Їй-богу, ні! — палко скрикнув він. — Що ж мені?! Їй-богу, правда!..
— І ні один не

читати