Електронна бібліотека/Проза

КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
де я тебе розлив...Сергій Осока
"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
Завантажити
« 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 »

Підлога була брудна, стіл з розкиданими книжками й паперами чогось похилився й спирався одним боком на спинку стільця.
«Ніжки одної нема», — догадавсь Максим і, чогось зітхнувши, став дивитись на Людмилу й студента. Вони стояли до його в профіль, і йому було виразно видно серйозне і строге око Людмили, що хутко щось говорила, і руденьку борідку «окулярів», що мовчки й також серйозно слухали її.
— Ну? Добре? — мов кінчаючи, голосно вже спитала вона.
— Добре... Мені все одно... — згодились «окуляри» й зараз же вийшли кудись в другі двері.
— Поїзд іде на Самійлівку в пів до десятої... Ви спершу поїдете в Самійлівку, — повернулась Людмила до Максима. — Тепер ще й дев'ятої нема... Зараз принесе гроші, «бумажки» і... все розкаже вам... Повинен був другий їхати, а тепер ви поїдете.
— Добре... — байдуже прошепотів він.
Людмила глянула на його, подержала трохи на йому свій погляд і, одвернувшись, почала задумливо ходити по кімнаті.
Через якийсь час «окуляри» вернулись, щільно причинили за собою двері й, підійшовши до столу, поклали на його якийсь пакунок, обв'язаний шпагатом і акуратно загорнений в папір.
— Тепер слухайте... — густим басом звернулись вони до Максима, який зараз же встав і поспішно наблизився до столу. — Це... піде все... в два села, — розгортаючи пакунок і виймаючи якісь книжечки, зашепотіли «окуляри». — Це повинно бути доставлено в Самійлівку, а це... бачите?.. це в Кам'янку. Їхать будете на станцію Вахристу... Коли приїдете, вийдете на перон...
Максим хитав головою, слухав і навіть шепотів іноді губами, повторяючи назвисько або адресу. А Людмила все ходила по кімнаті, заклавши руки за спину й дивлячись іноді на його глибоким м'яким поглядом.
— Вже? — нарешті підійшла вона до них.
— Зараз... Попрохаєте Василя, щоб дав вам селянську одежу... Гроші тратьте обережно... Коли справитесь, зараз же вертайтесь назад і зайдіть або до товаришки, або до мене... Знайдете мою кватиру?
Максим хотів сказати, але Людмила, якось хапаючись, хутко перебила:
— Він зайде до мене... Тут ще треба... шукати. До мене зайде!
— Мені все одно... — згодились «окуляри» і, поважно винявши гаманця, стали одлічувати гроші.
— Тільки ви там даремно не сидіть, — серйозно звернулась Людмила до Максима. — Зробите — й назад... Чуєте?
— Добре, — прошепотів Максим і якось безнадійно й покірливо глянув на неї.
— Нате! — скінчили «окуляри» й подали декільки бумажок і одного золотого. Максим обережно заховав їх в кишеню й взяв у руки клуночок, який «окуляри» зав’язали в якусь синеньку хусточку, так що здавалось, ніби там був хліб або якась їжа.
Попрощались, і Людмила з Максимом вийшли.
— Ну, всього доброго, — зупиняючись біля воріт, прошепотіла вона й протягнула йому руку. Максим подав свою й хотів вже одняти, але Людмила задержала її й, помовчавши трохи, додала: — Глядіть же... Через тиждень чекаю назад... Коли не поможеться «там», тоді... тоді що хочете...
— А тоді грошей дадуть у... Петербург? — живо спитав Максим.
— Як не поможеться «там», дадуть...
Максим несміло потягнув руку і, визволивши її, хутко сховав в кишеню.
Людмила ще трохи мовчки подивилась на його і, наче скидаючи з себе щось, зітхнула й рішуче промовила:
— Ну, йдіть!..
Максим зараз же рушив і, ще раз озирнувшись, темною тінню замиготів по улиці.
Минуло три дні. Людмила вже рішуче стала готуватись до арешту. Понаписувала листи знайомим, написала листа старенькому батькові, в якому обережно натякала на те, що тепер може всяке бути з кожним», передала гроші, які мала, товаришам і навіть написала подання в телеграфну контору об «отставці» й порадила одній товаришці наготовити друге, щоб захопити зараз же її місце. На збірки не ходила, до знайомих виходила рідко, тільки іноді навмисно виходила на улицю й тішилась двома шпигами, які зараз же починали проводжати її.
Й одного тільки бажалося їй: бути заарештованій після того, як побачить Максима й довідається, як він і що з ним. Про самий же арешт думала так, як думають про щось неминуче, важке, але необхідне. Але, чуючи навкруги звістки, що там заарештували разом трьох, там схопили просто на улиці, там заманили в «участок» і засадили просто в камеру, їй іноді не вірилось, що її заберуть: занадто вже довго тягнулось це чекання. І навіть іноді ставало страшно чогось, подумавши, що її справді заарештують. Тоді їй пригадувалось зараз же жалке, винувате обличчя Максима і ставало так нудно, так безнадійно, що хотілось, просто-таки хотілось в тюрму.
Одного вечора було занадто якось тоскливо. За стіною у хазяйки, в якої наймала цю кімнату, хтось тихо грав на п'яніно, щось рівно й поважно ходило над головою, й ледве долітав шум з улиці.
Людмила, серйозна й поважна, з трохи зблідлим лицем і затягнена в чорну сукню, сиділа й мовчки слухала гостя-студента, який, очевидячки, почував себе ніяково й важко, але сидів все-таки і з робленою жвавістю оповідав щось. Вона іноді поглядала на його, криво, з натугою усміхалася, коли він сміявся, і почувала, як нудьга все більше та більше сковує

« 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 »

Останні події

11.01.2025|21:35
«Де моє хутро»: історія про силу прийняття вперше презентували у Львові
11.01.2025|09:00
«Книжка року’2024». Парад переможців: Короткі списки номінації «Софія»
10.01.2025|14:39
У Луцьку відбудеться театралізоване дійство «вірші. хліб. вино»
10.01.2025|07:49
«Книжка року’2024». Парад переможців: Короткі списки номінації «Візитівка»
09.01.2025|07:59
«Книжка року’2024». Парад переможців: Короткі списки номінації «Обрії»
08.01.2025|08:18
«Книжка року’2024». Парад переможців: Короткі списки номінації «Минувшина»
07.01.2025|08:20
«Книжка року’2024». Парад переможців: Короткі списки номінації «Хрестоматія»
06.01.2025|23:16
«Колір граната» повертається у кіно до Дня народження генія Параджанова
06.01.2025|23:13
У «Видавництві 21» вийшла друком нова благодійна книжка письменника Андрія Мероника
06.01.2025|07:40
«Книжка року’2024». Парад переможців: Короткі списки номінації «Дитяче свято»


Партнери