Завантажити

чувствую...
СОФІЯ. Ні про яке «презрение» мови не може бути. Навпаки... Ну, добре. Значить, сьогодня ми будемо святкувати нашу перемогу і визволення моїх рідних. Так?
ГРІНБЕРГ. (Знов починає ходити.) Подождите минуточку. (Іде до дверей, що в сіни, й гукає.) Товарищ Самуил! На минуточку. (Одступає трохи в кімнату й одводить Самуїла вбік, шопотом.) Вот что товарищ Самуил, здесь находятся два вольных козака, фамилия Слипченко. Есть такие?
САМУЇЛ. Да есть. Отец и сын?
ГРІНБЕРГ. Да. Так вот какая вещь. Я только что говорил по поводу их с товарищами Семянниковым, Подкопаевым, Сорокиным. Ну, и мы решили старика выпустить, а молодого... (Тихіше) к стене. Понимаете? Так вы немедленно, сию минуту выведите молодого и... Понимаете? А потом я позову вас и при этой даме прикажу освободить обоих. Понимаете? Вы же скажете, что молодого случайно только что расстреляли. Это необходимо для дела. Слышите? Очень важно.
САМУЇЛ. Хорошо, А молодого сейчас?
ГРІНБЕРГ. Сию ж минуту. (Голосно.) Ну, спасибо, товарищ, я надеюсь на вас.
САМУЇЛ. Хорошо. (Хоче йти.)
ГРІНБЕРГ. Нет, погодите. (Тихо.) Но я, может, и не позову вас. Слышите. Но его надо все равно. Понимаете?
САМУЇЛ. Да, понимаю. Хорошо. (Виходить.)
ГРІНБЕРГ. (Голосно.) Спасибо, товарищ.
СОФІЯ. (Під час їхньої балачки одходить на другий кінець кімнати)
ГРІНБЕРГ. Ну, товаришко, здається, є маленька надія. Я ще нічого знаю певного, але... Я хочу перш усього перевести їх у друге місі Розумієте? Там їх не знають, і легче буде звідти випустить. Я боюсь тільї. щоб тут, поки їх можна буде перевести, як-небудь случайно не той... Ви ж розумієте, тепер такий час... Страсті у всіх розгорілись, всі знервовані. Своє життя ніпочом, а то ще ворога. От я для цього і кликав товариша то це мій старший товариш по тюрмі...
СОФІЯ. (Простяга руку.) Дякую вам, товаришу.
ГРІНБЕРГ. О, підождіть дякувати. Це справа така трудна, що я знаю, чи вдасться її провести. Я вам зможу сказать тільки через чотири... (Раптом прислухується.)
СОФІЯ. Я готова чекати не то що чотирі дні, а чотирі місяці, скількі хочете.
ГРІНБЕРГ. (З посмішкою). Але я так довго не можу чекати. Я хотів вже сьогодні ввечері разом з вами одпразднувати щасливий кінець наш справи. Ви нічого б не мали проти?
СОФІЯ. О, хоч у сю хвилину.
ГРІНБЕРГ. На жаль... треба підождать. Я між инчим уже говорит з своїми товаришами з приводу вашої справи, і мені удалось декого схилить до вас...
СОФІЯ. Правда? О, як це добре. Ах, як це добре! Ви ж розумієте, мені так тяжко було б бути, працювати з вами. Звичайно, я знайшла б сили зрозуміти, через що і як, але... чуття осталось би чуттям. І ви сподіваєтесь, що вони нічого не матимуть проти того, щоб їх звідси перевести в друге місце?
ГРІНБЕРГ. Да, я думаю.
СОФІЯ. (Знов потискує йому руку.) Безмірно вам дякую.
На дворі глухо вибухає залп.
СОФІЯ. (Здригнувшись.) Що це?
ГРІНБЕРГ. О, это ничего... Это так. Ничего.
СОФІЯ. Знов розстрілюють?
ГРІНБЕРГ. Нет, нет, это так, мы приказали приостановить. Не обращайте внимания. Да, так я, значить, надеюсь, что мы будем вместе работать. Я чрезвычайно рад, так как...
СОФІЯ. А чи не можна б мені хоч побачитись зараз з батьком і братом? Подати надію?
ГРІНБЕРГ. О, нет, нет, это невозможно. То есть, возможно, можливо, але я не раджу цього робить. Ми рискуємо провалить справу. Та підождіть трошки, і ви зовсім з ними сьогодня побачитесь.
Входить Сємянніков.
ГРІНБЕРГ. (До нього.) Товарищ. Подтвердите вы этому неверному, что мы сделаем все возможное по делу его отца и брата.
СЄМЯННІКОВ. С удовольствием подтверждаю. С удовольствием.
ГРІНБЕРГ. Ну, бачите? (До Семяннікова.) А мы тут успели даже заключить маленькое условие: сейчас же после освобождения товарищ примет более близкое участие в работе.
СЄМЯННИКОВ. (Щиро й радісно потискуючи руку Софії.) Вот это дело! Я очень рад. Ведь у нас так мало культурных сил. Биться, стрелять мы еще так-сяк умеем, а дальше... Интеллигенция не верит нам, боится, убегает к буржуазии, саботирует, провоцирует. И тем радостнее для меня іше участие, что вы настоящая, идейная украинка. Это прекрасно. Будем работать, товарищ. Правда?
СОФІЯ. Я з великою охотою...
ГРІНБЕРГ. А теперь, товарищ, идите домой и ждите отца... И брата, конечно. Да. А также несколько слов от меня по поводу празднования. Вы, вероятно, очень устали?
СОФІЯ. Безумно устала.
СЄМЯННІКОВ. Ничего. Теперь все отдохнем.
СОФІЯ. Значить, іти й чекати?
ГРІНБЕРГ. Ідіть і чекайте.
СЄМЯННІКОВ. И будьте спокойны.
СОФІЯ. Я, товариші, не дякую, бо... Ну, до побачення. (Іде до дверей.)
ГРІНБЕРГ. До побачення.
СЄМЯННІКОВ. До свиданья!
ГРІНБЕРГ. Хай живе Соціалістична Українська Республіка!
СЄМЯННІКОВ. Урра-а!
СОФІЯ. Дякую, товариші. (На порозі озирається, привітно з посмішкою махає рукою, киває головою і зникає.)
Завіса.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Невелика кімната, службовий кабінет Софії. Праворуч, ближче до рампи, стіл до исання; круг його фотелі й стільці. На столі телефон, шафа з книжками. Канапа для Публіки. В задній стіні

читати