Електронна бібліотека/Проза
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
- Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
- Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
- Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
- Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
- Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
- Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
- Втрати...Сергій Кривцов
- В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
- Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
- Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
- Хто б міг подумати...Максим Кривцов
- Я поверну собі своє життя обіцяю...Максим Кривцов
- Моя голова котиться від посадки до посадки...Максим Кривцов
- Хочу розповісти вам історію про велетенського кота...Максим Кривцов
- Та, що зігріє тебе серед ночіСергій Жадан
подобалось, коли одна смуглява й красива подруга матері брала мене собі на коліна. Од неї так гарно пахло і вона була така уютна й хороша. Мені було вже п'ять років. Я навіть був «великодержавним шовіністом» і називав татового брата в других, що приїжджав до нас гостювати а Третьої Роси, і його батька, татового дядю, негарним словом, коли мати просила мене їх цілувать.
А дядько й дід були бородаті, в кожухах і брудних чоботях, диміли смердючим тютюном, були дуже високі, довговусі й плювали на килим, хоч мати й не дозволяла цього робить, навпаки, коли вона їм казала, що так робити не слід, вони смачно, з насолодою плювали, харкали й розтирали цю гидоту своїми намазаними дьогтем чоботищами.
Мати мене питала:
— Сыночек, почему ты не хочешь поцеловать своего дедушку? Я відповідав:
— Потому что от него несет хохлом.
А мій братик Коля, кирпатенький, товстенький, в теплих панчішках, такий ласкавий, трудолюбивий, послушливий і добрий, не гидував їх цілувати, дядька й діда. Він пригортався до їхніх гігантських ніг в широких шароварах, заривав своє личко в кожушину і казав:
— А я буду хохленком!
— О, це добра дитина, — говорив дід і любовно гладив Колину голівку своєю величезною запорозькою ручищею.
— А це — чортеня, — сердито блискав він на мене суворими очима й штовхав у лоба своїм страшним, майже в мою руку, пальцем, од якого я злякано одсахувався...
Я не розумів, що таке нужда, і погордливо дивився на бідно одягнених дітей.
У нас була кішка, а потім у неї з'явилось багато кошенят. Вони ранком дуже шуміли і бігали по кімнаті, де ми спали. І в мене прокидалось страшне й солодке бажання взяти ножа і всіх їх порізать... Але я не зробив цього. Я тільки кинув кішку в нужник у дворі... Вона довго, довго так кричала, так страшно і жалісно, так одиноко і смертно, що в мене серце розривалося з жалю, але кішечку так і не змогли врятувать.
А перед тим я під ганком, разом із Колею, замучив курку. Коля її тримав, а я крутив їй голівку. Вона так покірно й приречено дивилась на мене своїми малюсінькими чорними оченятами...
Мати сказала, що мене за це покарає бог. Я дуже боявся його. І коли, вже на селі, веселі хлопчики йшли барвистою юрбою до церкви і запрошували мене, я не йшов з ними. Я смутно і одиноко стояв осторонь їх веселої й щасливої дороги, а вони, сміючись і перегукуючись, як дзвінкі і радісні птиці, проходили за ограду і йшли в широко розкриті двері церкви з намальованими на них ангелами з огняними мечами в руках... Там, де все залито сяйвом і звучить неземний прозорий хор, хор янголів, ходить бог в золотих ризах... А мені туди не можна... Я ж грішник...
Я думав, що священик — це бог.
«Авдіторія», куди мати з своїми знайомими ходила на концерти... Сад... Музика... Шахтарський посьолок. Зоряні вечори, повні дзвону гітар і поцілунків... Перед вікнами дві чудні башти, а з них подихав в небо тихий, задумливий і багровий вогонь... Естакади... Летючі сплетіння сталі на землі і в повітрі, маленькі паровозики, які з веселим криком мчали з собою мініатюрні вагончики з вугіллям...
Ми часто ходили до Лозової Павлівки на базар у неділю. Маги купувала нам іграшки.
Тільки дорога здавалась мені дуже довгою, степом і нагору, довга й колюча дорога.
Ми йшли по стерні, і вона дуже колола мені в п'яти. Татко мені показував, як треба йти, щоб не кололо. Треба було сковзати ногами, майже не відриваючи їх од землі. І тоді не кололо. Але я дуже стомлювався. Мені обридло триматись за юбку матері. Я ж мужчина.
Але втома брала своє, і я знов чіплявся за юбку. Мати купила мені коника. Я розмахую цим коником, і мені здається, що їду на нім верхи. Тоді втома проходила, і я бадьоро крокував золотим, пахучим і повним багряних квітів степом.
Мати купила мені й Колі пальта з блискучими гудзиками. Я казав, що «буду інженером», а Коля — «хохленком». Ще в пас була сестричка Зоя, світла й гостроока. Я її дуже любив, а Колю чогось не любив і любив, але іноді, в тяжкі для нього й для мене хвилини.
Ще в Третій Роті, де я часто любив передражнювати кахикання татового батька на порозі його кабінету, у нас з'явилась Зоя... Якась чужа жінка показала нам її, зморщену, червону, з роздертим од крику ротом, і сказала, що найшла її на капуснику і зараз однесе її назад. Я плакав і благав її не робити цього. Я не знав, що таке «свято». Я думав, що це — багато поличок, а на них усе — цукерки й пряники... Ще я не знав, що значить «живий» і «мертвий».
Я любив ходити в поле і милуватись квітами, особливо багряно-синіми квітами будяка, і любив придавлювати за животики чудні блакитні цвіточки, такі бархатні й добрі, а вони, коли їх придавити за животик, широко одкривали свої ласкаві, золоті ротики... Ще я любив дивитись на зорю після заходу сонця і кидать камінці в срібні води ставка... Я кину камінець, а він булькне, і після нього довго що йдуть по золотій вечірній
Останні події
- 20.03.2024|14:23У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
- 20.03.2024|14:02В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
- 20.03.2024|14:00У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
- 15.03.2024|16:37У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
- 14.03.2024|11:27Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
- 09.03.2024|14:20Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
- 06.03.2024|18:34Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
- 05.03.2024|11:11У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
- 05.03.2024|11:09«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
- 01.03.2024|13:50«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві