Завантажити

весь червоний і гарячий... Лікар кілька разів приходив і сумно дивився на Колічку, давав йому ліки, але ліки не допомагали.
На третій день, вранці, Коля почав умирати.
Він дуже любив маму і все просив її не відходити од нього. Мати нахилялась над ним, а він дивився на неї вже мутними оченятами і все знімав у неї з волосся на потилиці якісь «катушки»...
Перед смертю він попросив умитись, умився, потім попросив ікону Козельської божої матері, перехрестився, поцілував її й ліг... І ще він попросив, щоб його поклали на підлогу.
Його поклали... Мати дуже плакала, а Коля, щоб вона не плакала, навіть стримувався, щоб не стогнати... Так він її любив...
А батько втік... Він не міг бачити останніх мук свого синочка. Коля вмер уночі.
Він як живий лежав у великій кімнаті, і з його носика виглядала срібна піна...
На його пухкеньких ніжках були теплі панчішки й туфельки.
Я не вірив, що він умер, мені здавалось, що ось він зараз підведеться, одкриє свої бархатні очі під густими й довгими, красиво загнутими віями, і скаже: «А я буду хохленком!» Але Колічка тихо і срібно лежав перед нами...
А потім його везли по місту на дрогах, в білій, пепофарбованій труні, а ми йшли за нею...
Байдуже диміли труби, проходили чужі, жорстокі в своїй байдужості люди, а ми все йшли і йшли за білою труною Колічки, йшли і плакали...
Потім ми в'їхали на цвинтар, і чужі люди опустили труну Колічки в яму і засипали землею.
Хрест на могилі братика був теж, як і його труна, білий, непофарбований.
Потім, коли ми від'їжджали з Юзівки, прийшли на Колину могилку прощатися з ним.
Мама дуже плакала, а татко став навколішки біля могили, і з його очей капали дрібні, дрібні сльози, як осінній дощик, що мжичив над нами...
Ми їхали, а за нами ще довго було видно хреста над могилою Колічки...
Ох, то не хрестик, то Колічка простягав услід за нами свої бліді, дорогі й неповоротні руки...
Як я потім картав себе за те, що був не ласкавий з Колею, що іноді бив його... Як би я тепер любив його, боронив од хлопців і собак!
V.
Села, все села... Іноді рудники... Але рудники — як бистролетні сни, рідні й неповторні... І шахти, кліті, стволи, шахтарі, запах милого дитинства од вугільної руди, рейок, сиве мелькотіння вагонеток і «страданье», срібний плач або буйний розгул золотих ладів під п'яними пальцями коногона, чубатого й одчайдушного.
Татко працював на рудниках більше креслярем, іноді шахтарем, а на селах учителював, був і сільським писарем. Працював і землеміром, а в основному — сільським адвокатом, писав селянам «прошения», починаючи од волосної управи і кінчаючи царем. Але про це потім.
На Кавказі я захворів на малярію, і вона мене часто трусила.
Але ще до малярії я щороку по п'ять днів хворів якоюсь чудною хворобою.
Ранком, після туманного й тяжкого сну, я прокидався якийсь кволий і сам не свій. Все зліва направо бігло перед моїми очима... Весь світ кудись безперервно линув... Я не міг ходити, а лежать було мукою, бо це мене не позбавляло од головокружіння, хоч трохи й послаблювало його... Я затуляв очі, але це не допомагало... Я ніби провалювався в якісь перетинаючі одна одну безодні, ніби розпадався на шматки, хмарно й гойдливо... Нічого не міг їсти. Все йшло назад... Часто мене тошнило...
На п'ятий день я прокидався без головокружінь, але не міг швидко повертатись, особливо ліворуч, коли я так робив, то падав на землю... Доводилося повертатися всім тілом, тихо, тихо. Ліва половина голови в мене була завжди якась туманна...
Коли мені був один рік, мене поклювало стадо гусей. Служниця залишила мене одного на подвір'ї, а сама пішла до хлопців на вулицю. Я, мабуть, лежав на правім боці. Гуси мене клювали все в голову, все в голову... Я не кричав... І про це нічого' не пам'ятаю... Це з слів матері.
Вся ліва половина голови в мене була після нападу гусей в моргулях завбільшки з голубине яйце...
А двох років я обварився до пояса кип'ятком. Це я пам'ятаю. Я стояв у низькому коридорі, а за спиною в мене служниця поставила мідний таз, повний кип'ятку. В цей час по коридору проходив татко. Я чемно дав йому дорогу, одступив на крок і... сів у таз з кип'ятком...
Немов крізь страшний гарячий туман бачу все це... Татко ШБИДКО рве на мені чорні бархатні штанці, а мати рве на собі волосся і то підіймає, то опускає руки. Крику її я нг чув... Це було як у сні...
А далі — тьма...
Далі — з слів матері.
Лікував мене наш третяротський фельдшер Трохим Іванович.
Я обварився так, що залишився останній слой кожі, за яким, якби зліз і він, була смерть.
Мати платила фельдшеру (щоб не знала бабуся) щоденно по карбованцю за візит, а бабуся (щоб не знала мати) давала стільки ж.
Він підсипав до моєї мазі якоїсь гидоти, що викликала знов запалювальний

читати