Завантажити

прибули до нього в Київ і уклали з ним мир і дружбу; віки вони з острахом позирали на захід, боячись поляків, німців, римського папи, - ось сли німецького імператора Оттона й єпископ папи римського сидять у нього в Києві, захоче князь Ярополк - Русь навіки побратається з Візантією, зрадить Візантія - разом з німецьким імператором він покарає ромеїв...
"А коли, - думав Ярополк, - сли німецького імператора й єпископ римського папи поїдуть з Києва до Новгорода і коли Володимир укладе любов і дружбу з ними ?
"
- Не можемо ми терпіти, аби в землі Руській, у городі Новгороді, був ще один князь, - каже Ярополк на світанні в Золотій палаті. - Кличу Володимира до Києва, нехай у Новгороді буде тільки посадник!
- Добре робиш, княже! - кричать бояри й мужі. - Ми тобі підпора в цьому.
Брань?! Хто знає, князь Ярополк думає, що, може, він уникне брані, Володимир побоїться, приїде до Києва, а вже тут його покарає, знищить Гора.
- Посилай гінців у Новгород, княже! Кличемо Володимира до Києва!..
Звичайно, коли б князь Ярополк дослухався до голосу Руської землі, він почув би багато такого, про що не гадав і не думав, побачив би зраду, облуду, лжу навкруг себе, жахнувся того, що робить.
Ярополк не бачив цього й не чув, порадниками його були Блюд і ще багато бояр, Вовчий Хвіст і ще багато воєвод і тисяцьких.
- Я посилаю гінців до Новгорода, - каже князь Ярополк, - але думаю послати слів і у Візантію, до імператорів Василя й Костянтина, до печенізького кагана Ілдеї, - нехай вони по ряду з нами дадуть поміч.
Бояри й воєводи думають - сили нині в Гори невеликі, дружина - нечисленна, на земське воїнство мало надії, але ж їм справді мусять допомогти й допоможуть ромеї, печеніги!
- Добре замислив, княже! Підемо за тобою! - гуде Золота палата.
Вони одностайні в замислах своїх, - засліплений ненавистю до брата, князь Ярополк хоче стати єдиним господарем Русі, ненаситна Гора бажає брати дань з усіх городів і земель.
Пустити на Русь ромеїв і печенігів, воювати чужими мечами - що ж, і з цим згодна Гора. Адже князь не вірить у силу свого боярства, а боярство - в князя.
У Золотій палаті жарко горять свічі. Душно, важко дихати. Дворяни теремські ходять попід стінами з корчагами, наповненими холодним медом, підносять боярам і воєводам келихи, з яких спадає жовтувата густа піна, п'ють гучно, смакуючи, передихують...
Вони нагадують святих на іконах: суворі лики, буйні гриви волосся, темний одяг, на якому поблискують золоті й срібні чепи, складені на грудях вузлуваті руки.
- Підемо за тобою, княже! Вели їхати слам. Ми з тобою єдині.
Княгиня Юлія сидить у кріслі на помості поруч із Ярополком. Вона надзвичайно бліда, помітно стомлена, час від часу усмішка пробігає тонкими устами. Але вона спокійна, очі її поблискують, грають.
Ближчими днями гінці виїжджають до Новгорода, а вниз Дніпром рушають сли - до печенігів і ромеїв, - над землею Руською нависає хмара, буде гроза, кривавий дощ.
 

 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
 
1
 
Звістка про те, що робиться в Києві, швидко через Волок докотилась до Новгорода, про злі діла Ярополка почув і князь Володимир.
Ще з дитячих літ він добре знав його вдачу. Обидва сини угорської князівни - Ярополк і Олег - з юних літ зневажали брата, пишались тим, що самі вони, мовляв, князі, а Володимир - робочич, син ключниці.
Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк - часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злі слова задиркуватого сина князівни, скільки разів хотів кинутись на нього з мечем!
Та ніколи Володимир не виказав своїх почуттів, був тільки мовчазний, малоговіркий, блиск очей часом свідчив, як було йому боляче, важко.
Розумів він і те, що важко йому, але, може, ще болючіше батькові... Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава. Син рабині, а батько - хто ж він - не муж, не коханий, - батько навіть не знав, чи жива Малуша?
Батько ж так любив Малушу, мріяв про неї, шукав! Володимир пам'ятав кожне слово, сказане про неї, і полюбив її, матір свою, яку ніколи в житті не бачив.
Триматись, тільки триматись, терпіти, ждати. Адже батько тримався, мовчав, а, виряджаючи Володимира до Новгорода, велів:
- Со братами своїми, князями земель, мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців - будь в'єдно з ними...
Він говорив це, знаючи, що їде, може, на останню криваву січу, на смерть, розуміючи, як важко буде жити без нього Володимиру - сину Малуші.
І Володимир робив так, щоб виконати батьків загад. Ідучи до Новгорода, та вже й там, він спочатку боявся цієї полунощної землі - часто з великим болем згадував Київ - там була його отчина, там жив його батько, десь там була і мати його Малуша.
Юний Володимир після розмови з батьком дуже часто думав про неї. Одного разу вночі вона навіть приснилась йому. Це було дивно, він же ніколи-ніколи в житті її не бачив! Але вона приснилась, коли йому було

читати