Завантажити

Ярополк, і Юлія побачила, як його обличчя враз стало злим і хижим, - нині є два імператори - Василь і Костянтин, на Русі є два князі...
Вона зрозуміла, що почала небезпечну гру, але не відступала.
- У Константинополі нині, - з посмішкою сказала Юлія, - справді є два імператори, але вони сидять у одній Золотій палаті, імперією править тільки Василь, а до того ж вони обидва порфірородні.
Ярополк посміхнувся, зрозумівши натяк Юлії.
- Так, - згодився він, - князь новгородський Володимир - мій брат, але ми сини не однієї матері, мене народила угорська князівна Предслава, він - син рабині.
- А хіба син рабині може бути князем? - запитала Юлія.
- Батько мій Святослав поставив мене князем у Києві, брата Олега в землі Деревській, Володимира ж - у Новгороді, але зараз уже Олега немає, нас лишилось двоє - я та син рабині Володимир.
- Доки ж ти терпітимеш у землі Руській ще одного князя, сина рабині? І чи не боїшся ти, що цей... твій брат з'єднається з якоюсь іншою імперією, піде проти тебе?
Ярополк розуміє, на що натякає Юлія. Від Новгорода справді близько до Свеаріке, не так далеко й до Німеччини, - а вже вони радо допоможуть Володимиру.
- А Візантія мені допоможе? - запитав Ярополк у Юлії.
Довга хвилина мовчання. Юлія думає - майбутнє висить на лезі меча.
- Імператори ромеїв тобі допоможуть.
На Ярополка дивляться очі, що нагадують очі богородиці на візантійській іконі.
 
5
 
Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, підперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзі змінюючись, ці люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену сріблом корсту* (*Корста - труна.), позад них у закритому візку, запряженому четвіркою коней, їхало два священнослужителі - єпископ Лев і священик Рейнберн; час від часу вони визирали у віконце візка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець* (*Гостинець - шлях.), там же, у візку, їли й пили вино, часом поринали в блаженний сон. Ще далі за візком гарцювало на баских конях десятків зо два озброєних вершників.
Так вони дістались до города Києва з Щекавиці, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка.
Дізнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв їх у Золотій палаті, вислухав.
- Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, від папи Бенедикта, побувавши в імператора Оттона, а пізніше - польського князя Мешка. І папа Бенедикт, і імператор Оттон, і князь Мешко веліли тобі кланятись, княже Ярополче.
- Спасибі папі римському, що памятає про нас, дяка імператору Оттону й князеві Мешкові, - відповів на це князь Ярополк. - Будете в них, передавайте й їм мій уклін. Що ж привело вас, святі отці, в нашу землю?
- Як слуги господа, дбаємо не токмо про свою паству, думаємо про людей, всюди сущих. Уже віра католицька просвітила всю Німецьку імперію, твої сусіди - поляки, княже Ярополче, - також мають єпископів від папи. Бажали б ми й приїхали з тим, щоб просвітити і Русь, привезли з собою нетлінні мощі Климента Римського, священні книги.
Князь Ярополк відповів на це:
- Я християнин.
Єпископ Лев і священик Рейнберн здивовані й стурбовані.
- Невже князь прийняв цю віру від константинопольських патріархів?
- Ні, я прийняв її від болгарських священиків.
- На болгарських священиках немає благодаті божої, вони суть самі собою поставлені, навіть патріарха свого нині не мають.
- Я прийняв від них не церкву, а віру, множество людей Русі молиться різним і кожному любим богам.
- Але ж істинна, християнська віра мусить нарешті прийти на Русь, вона нині обіймає весь світ. Ярополк довго думав.
- Думаю, віра християнська прийде на Русь, - повільно сказав він. - Сам того хочу, проте зараз не можу дати її всім своїм людям. На все свій час...
- Княже Ярополче, - заволали священики. - Але коли прийде цей час, ти візьмеш її від нас. Папа римський благословить людей руських і дасть їм церкву, імператор німецький і князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями київських князів.
Ярополк розумів, чому ці священики з'явились у Києві, - отже, не тільки віра, а й зброя була в їхніх руках.
- Святі отці, - відповів він, - про віру мушу думати не токмо сам, а й з усіма людьми своїми. Скажуть люди й дружина - сам пошлю слів до папи й імператора. Але хіба різна віра заважає нам днесь бути друзями? Передайте мій уклін папі, імператору, князеві!
 
6
 
І тоді Ярополку здалося, що він досягнув того, про що тільки мріяли, чого домагались, за що платили великою кров'ю батьки його й діди... Вони бились і кістьми лягали в боях з ордами, що насували й насували зі сходу, - він, Ярополк, зумів укласти мир з каганом Ілдеєю й всіма печенізькими племенами; вони сотні літ боролись з ромеями, проливали кров руських людей над морем Руським і над Дунаєм, - він, Ярополк, не брав у руки щита й меча, навпаки, самі ромеї

читати