Завантажити

снуються навкруг присмерки, темніє Дніпро, розтоплюються вдалині береги й коси.
Раз Малуша почула, як шляхом, що вився від Боричевого узвозу до Берестового, а ще один раз до Подолу промчали з Гори вершники. Вона затремтіла, зіщулилась під кущем, ніби смертельно поранена птаха, - крий боже, побачать її!..
Коли прийшла ніч, їй стало легше - темно навкруг, темним-темно в душі Малуші, вона нічого вже не ждала, нічого не бажала.
Вона навіть заснула - тихо, сидячи, як уміють спати старі люди, - похиливши голову на груди, опустивши в'ялі, висхлі руки на пісок.
І тоді їй привидівся дивний сон: ніби вона, як ластовиця, полетіла над берегами Дніпра, долетіла до воріт Гори, перепурхнула через них, пропливла двором, спустилась біля терема, зайшла в сіни, швидко піднялась на верх, стала серед палати.
Син її, Володимир, стояв у кутку, проміння багатьох свічок виразно освітлювало його обличчя.
"Хто ти єси?" - запитав князь Володимир.
Малуша здригнулась, простерла вперед руки.
"Я - твоя мати, Малуша!" - здавленим голосом промовила вона, дуже тихо, нечутне раз і другий ступила вперед, а він побіг їй назустріч, схопив за руки, обняв, припав головою до грудей.
Ще мить - і він став перед нею на коліна...
"Не ставай передо мною на коліна, - суворо промовила Малуша, - не ставай, бо це осрама. Ти - князь, я проста жінка, крий боже, хтось побачить тебе на колінах передо мною, краще вже я стану перед тобою".
"Ні, ні, ні!" - крикнув він, але підвівся й став біля неї.
Тепер син, її дитя, Володимир, був поруч з нею, вона бачила так близько бліде, рідне його обличчя, сиве волосся й вуси, темну родимку біля правого вуха, з якою він народився і яку тільки вона знала.
"Як довго, довго я шукала й ждала зустрічі з тобою", - вирвалось у Малуші.
"Я тебе також шукав і довго ждав, мамо, - відповів Володимир. - Тобі, либонь, нелегко було зійти на Гору. Ти стомилась. Сядь ось тут, спочинь".
І вона сіла, але не в крісло, на яке показував син, а на простій дубовій лаві біля дверей. "Колись у давно-давно минулі роки, - пригадала Малуша, - жила в цій світлиці Ольга, а тут, на лаві, лежали ключі..."
Він стояв перед нею, освітлений вогнями семисвічника, у темно-бузковому, золотом шитому платні, з червоним корзном на плечах, підперезаний широким поясом, у зелених хзових чоботях.
"Боже, боже, - прошепотіла Малуша, - який ти красивий, добрий син і який суворий, холодний світ..."
"Він суворий і холодний, - одразу ж сказав Володимир, - але не для нас, мамо. Я щасливий, бо знайшов тебе, поведу тепер у Золоту палату, посаджу одесну себе, одягну на твою голову корону Ольги, скажу людіям, воєводам своїм і боярам, гридням і дружині, мужам всіх земель: се - мати моя, ось вона сидить і повинна сидіти поруч зі мною ".
"О сину, сину, - відповіла Малуша, - як ти похожий на батька свого Святослава. Ні, не піду я в Золоту палату, не одягну корони Ольги, не сяду одесну тебе... Колись ти, як син мій, лежав біля серця мого, зараз ти князь Русі, а лежиш у серці в мене. Одного я б хотіла, - промовила Малуша й тяжко зітхнула: - Щоб ти ніколи, ніколи не забував про мене. - Вона гладила й гладила сивий чуб на його голові. - А до тебе я йшла, щоб просити про Давила, не вбивай його, сину, пожалій себе, мене..."
І раптом Малуша прокинулась. Після яскравих вогнів палати, які вона так виразно бачила в сні, після теплої, душевної розмови, що тільки-но була в неї з сином, її дуже злякала темрява навкруг, пустка, в якій раптом опинилась.
Але не тільки це сполошило й змусило затремтіти все тіло Малуші - серед темряви й пустки, що стигла над Дніпром, берегами, Горою, всім світом, вона почула нестямний крик, крик людини, що помирає і востаннє, бодай голосом своїм, прощається з світом.
- Боже, боже! - вирвалось у Малуші. - Поможи ж йому, поможи!
Крик ще мить лунав у пустці й тиші ночі і як раптово виник, так і обірвався.
- Най буде прощен! - промовила Малуша й закуталась у хустку, щоб зігріти перемерзле тіло...
Хто знає, чи довго сиділа вона - для неї зникло все, навіть час... Година, дві, три - а хіба не однаково?
Починало світати, коли вона звелась на ноги, якийсь час стояла, тримаючись за стовбур верби, щоб не впасти, знайшла на піску ціпочок, сперлась на нього і пішла, пішла понад берегом.
З лівої руки, далеко за Дніпром, ясніло небо, там плавали легкі, схожі на заблукалих овець хмаринки, одна хмара, висока, темнувата, сягала високо вгору й нагадувала пастиря, що стоїть з києм у руках; над плесом колихався, як прозора блакитна намітка, туман, праворуч темніла Гора - з лісами, які круто спадали яругами до Дніпра, чорною стіною вгорі.
Спираючись на ціпочок, Малуша йшла понад Дніпром - стежкою, що звивалась по долині, серед кущів, з яких сипалась холодна роса, гаями, де панувала тиша.
Так вона дійшла до землянки, в якій жив Тур, сіла на камені недалеко від дверей - він немічний, хворий, може, ще спить, навіщо його будити?!
Проте Тур

читати