Завантажити

Володимир також став на коліна, широко розвів рукл, промовив:
- Дивен храм твій, господи! Все премудрістю твоєю сотворив єси!
Коли ж він підвівся, то сказав єпископу Анастасу, що стояв близько від нього:
- Я вражений тим, що побачив, Анастасе!.. Однині й довіку велю давати на храм цей десятину того, що маю...
На обличчі Анастаса засяяла щаслива посмішка, - це було саме те, чого він раніше домагався, але князь Володимир перевершив самого себе: десятина його прибутків - великі скарби.
- Щедра десниця твоя, княже Володимире, за це стократ віддасть тобі Всевишній... А коли так вчинив, дозволь називати храм Богородиці довіку Десятинним. - Так і буде! - згодився князь.
9

У палаті Людяній ще горять свічі, в яскравому їх сяйві князь Володимир сидить у дубовому кріслі - в сріблястому колової, з багряним корзном на плечах, у червоного хза чоботях; боярство й воєводи стоять там, де темніше, - попід стінами палати, в кутках, біля поручнів сходів.
Душно! Ніч була парка й гаряча, розчинені двері й вікна, що виходять до Дніпра, але й звідси не тягне свіжим повітрям - горить земля, гаряча вода в берегах.
Чому нині так рано встав князь, чому боярство, мужі, воєводи ще потемному прийшли до терема, чому всі вони, і навіть князь, неспокійні, тривожні, чого ждуть?
- Ми готові!.. Твори, княже, суд і правду! - чути в палаті один, другий голос.
У сінях, а потім на сходах чути кроки небагатьох людей - ось на верху стало кілька гриднів, вибігли тіуни, ябетники, ємці, вони стали, ждуть.
І от знову лунають кроки - сходами йде кілька чоловік; спочатку видно їхні голови, плечі, далі руки, ноги.
То йшов, оточений гриднями, смерд Давило, він ступав твердо й важко, дивився в землю, руки зв'язані за спиною.
Гридні штовхали його, але він, либонь, уже не відчував їхніх ударів; крок, ще крок, Давило став посеред палати.
Князь Володимир і смерд Давило - один напроти одного, князь у сріблясто-багряних своїх одягах у кріслі, Давило - з непокритою головою, у вретищі, босий - перед ним.
- Оцей смерд наробив багато зла на Подолі, - чути в палаті голос тіуна Чурки, - він давно тать і розбійник, убив купця Божедома.
Але князь Володимир не чув цих слів, він дивився на смерда, бачив його обличчя: чоло, на яке падала грива буйного сивуватого волосся, круті брови над сірими очима, трохи пласкуватий ніс, набряклі уста.
Володимир був певен, що бачив колись цю людину... Але де? В його пам'яті виринали дні дитинства й юнацтва, - ні, він тоді не зустрічав цього смерда; Новгород? - ні, цей смерд туди не міг потрапити; січі під Любечем, у Києві?..
...Рано на світанні князь Володимир вступав до Києва. На Подолі його зустрічали воєвода Рубач, гридень Тур, іде багато людей, які боролись з Ярополком, а між ними, так, між ними був і смерд, що стояв зараз перед ним, тільки Володимир не встиг тоді запитати - хто ж він?
- Як твоє ім'я? - запитав нині князь Володимир.
- Давило, - відповів смерд.
- Ти зустрічав мене на Подолі? - з натиском і нібито з болем продовжив князь.
- Правда, княже, було таке на Подолі... - пролунало в палаті, але ніхто з бояр і воєвод не зрозумів, що саме запитував у смерда князь, як не зрозуміли й того, чому так відповів на це Давило.
- Він, він, княже, - гомоніли бояри, тіуни, ябетннки, - грабував склепища на Подолі, це він убив купця Божедома - в сінях стоять відоки й послухи, вони скажуть усю правду.
Князь не велів, як годилось і як завжди водилось у таких випадках, кликати відоків і послухів, а запитав просто в смерда:
- Ти вчинив татьбу, убив купця?
У палаті настала тиша, бояри й воєводи знали, що смерда вже допитували з іспитом - залізом, водою, але він нічого не сказав, мовчав, - що ж тепер скаже князеві?
Довго мовчав і Давило. Це була хвилина, коли він міг сказати князеві так багато - розповісти про своє важке життя, згадати, як з мечем у руках він колись захищав його - князя, як довго вірив у нього, а далі вже не мав сили терпіти, через що убив купця Божедома.
Міг Давило - і про це він також подумав - сказати князеві, що не повинен у смерті купця, - його допитували вже залізом і водою, нічого не вирвали, ще одно слово - і князь Володимир його помилує.
Та що це дасть? Здобути порятунок лжею? Ні! Давило - смерд, найбідніша в городі людина, та жив по правді, за правду зараз загибає, нехай же правдою докінчується і його життя.
Давило глибоко зітхнув, здвигнув плечима.
- Так, княже, - тихо й спокійно відповів він. - Це я грабував склепища купця Божедома, а потім і вбив його... Палату прорвало.
- Бачиш, княже, - лунали голоси, - ось він, тать і розбійник, ось ворог твій і наш, княже... Да убієн і сам буде! Проте князь Володимир не поспішав. Перед ним стояв не один смерд Давило, він бачив за ним щось більше, страшніше.
- Смерде Давиде! - прозвучав у палаті неспокійний, уривчастий голос князя. - Навіщо й чому ти вчинив так?..
Давило, що став, навпаки,

читати