Завантажити

собою я взяв мотузяну драбинку. Ти спустишся нею, за тобою я, а внизу нас ждуть люди проедра Василя.
- Нi, Варде, я не можу спуститись цiєю драбинкою. Це божевiлля, - нiч, вiтер, скеля; я розiб'юсь i полечу в безодню...
- Проедр Василь велiв менi сказати, що iмператор Iоанн одружився з василiсою Феодорою, а зараз виїхав на брань у Болгарiю.
Приголомшена цими новинами, Феофано якусь мить стояла на мiсцi. У келiї монастиря було тихо, дуже тихо було й у коридорi, звiдки через вiконце в дверях падав промiнь жовтуватого свiтла, тiльки крiзь загратоване вiкно, що виходило на скелi, долiтав шум i свист вiтру. I десь там, внизу, пiд скелями, вирувало, ревiло, стогнало неспокiйне море.
- Та-а-ак! - тихо процiдила, стиснувши зуби, Феофано. - Гаразд, Варде, я згодна. Я їду до Константинополя. Але як бути менi з дiтьми? - замислилась вона.
- Ти їдеш до своїх синiв, - вiдповiв Вард. - Будемо молитися, щоб завтра й дочки твої прокинулись живi. А зараз - швидше, василiсо. У монастирi сьогоднi щось неспокiйно, є якiсь новi етерiоти, може, Феодора вже дiє...
- Правда, - здригнулась Феофано. - Роби, роби швидше свою справу. А я помолюсь...
Вона пiшла в куток келiї й стала навколiшки перед ложем, на якому спали двi її дочки... Вард Валент тим часом завiсив вiконце до коридора, ступив до вiкна над морем й за кiлька хвилин перепиляв залiзнi грати, дужими руками одiгнув пруття й почепив за них мотузяну драбинку.
- Я все зробив, василiсо! - прошепотiв вiн i зняв завiсу з дверей до коридора. - Iди сюди!
Вард бачив, як Феофано встала з колiн, у кволому променi вiд свiтильника, що горiв у коридорi, зробила крок уперед, взяла щось у скриньцi пiд столом й сховала на грудях. А тодi зупинилась перед вiкном над безоднею.
- Менi страшно! - На блiдому, зовсiм бiлому обличчi вiн побачив її великi очi.
- Тобi повинно бути радiсно, василiсо! Берись за цi мотузки й смiливо спускайся драбиною вниз.
- Який жах! - все ще не могла наважитись вона. Тодi Вард Валент сам узяв її дужими руками, й посадив на холодний камiнь вiкна, i, хто знає чому, схилив гаряче своє обличчя до холодної щоки Феофано.
- Спасибi, Варде! Ти служив кому треба, i я тобi вiддячу, - прошепотiла вона й поцiлувала етерiота з Буколеону.
- Менi нiчого не треба, василiсо! - вiдповiв вiн їй, спритним рухом змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на вiконце дверей, звiдки робив якiсь знаки безбородий...
 
...Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинцi схiдцi, сперлась на них i тодi опанувала себе, почала спускатись. Але як важко було це робити! Навкруг неї стiною стояла нiч, страхiтливий вiтер розгойдував драбинку. Єдине, що вона вiдчувала серед суцiльної темряви, - грубi мотузки драбинки, хисткi схiдцi пiд ногами та ще iнодi, коли вiтер з моря притискував драбинку до скелi, холодний, мокрий камiнь, якого вона торкалась пальцями.
Особливо ж страшно було думати Феофано про безодню, в яку спускалась. Здавалося, що їй не буде кiнця. Феофано, як i замолоду, вмiла лазити й тепер лiзла, як кiшка, мала мiцнi, дужi руки. I все ж швидко втрачала сили, мотузки рiзали її долонi, ноги ковзались на слизьких схiдцях i часто повисали в повiтрi. Iнодi, коли вiтер одкидав драбинку вiд скелi, їй здавалося, що зараз вона або полетить у безвiсть, або вдариться й розiб'ється об камiнь, її дедалi бiльше охоплював вiдчай, безумний страх сковував пальцi, зводив ноги.
I, можливо, в одну з таких хвилин Феофано й випустила б зi своїх рук мотузки, зiрвалась би й полетiла стрiмголов, та раптом десь високо-високо вгорi почула крик. Його одразу ж пiдхопив i понiс у безвiсть вiтер. Але цей крик серед ночi долинув до її вух.
- Феофано! - хтось крикнув угорi.
Вона здригнулась i зрозумiла, як далеко вже спустилась вiд вiкна в'язницi, як близько мусить бути тверда земля, берег. Руками, що враз змiцнiли й набули гнучкостi, вона перебирала й перебирала мотузки, знаходила ногами схiдцi, спускалась нижче й нижче по драбинцi i нарештi почула пiд ногами камiнь.
- Сюди, василiсо, сюди! - чула Феофано в темрявi голоси.
Вона йшла на цi голоси, ступила в лодiю, сiла. Слiдом за нею туди ж стрибнули гребцi.
- Де ж Вард? Що вiн думає? - гомонiли кругом. I раптом угорi високо в повiтрi пролунав зойк. Потiм звiдти з свистом i криком щось пролетiло повз скелю, лунко впало на берег неподалiк вiд човна.
Якусь мить нiхто нiчого не говорив. Тiльки вiтер свистiв навкруг i роздратовано бились об камiнь хвилi. А далi, поспiшаючи, гребцi одштовхнули лодiю, поставили вiтрила, полетiли на високiй хвилi в темряву, нiч. Тiльки Вард Валент не їхав з ними, - труп його лежав на березi над Пропонтидою. Серед пiтьми ночi високо над скелями блимав вогник у вiкнi келiї, з якої втекла Феофано.
Закутавшись у теплу шаль, Феофано сидiла на кормi легкої лодiї-скедiї. Усе навкруг - темнi скелi острова й вогник, що одразу зник позаду, високi хвилi, що, як розгнiванi морськi дива, гнались

читати