Завантажити

суцiль зливалася iз схилом гори, поросла травою. Мiж травою там червонiли якiсь квiти.
Навiть наблизившись до бурделю, Микула не зрозумiв, де вони опинились: на даху її ганялись за курми й весело кричали дiти.
До бурделю вело кiлька викопаних просто в землi схiдцiв. Коли Ангел вiдчинив дверi, вони зайшли одразу до гривицi* (*Гривиця - сiни.), де стояв верстат. За нею ж була велика землянка з обкладеними дошками стiнами, з вогнищем посерединi, вiд якого вгору до покровини вiв плетений з лози i обмащений рудою глиною димар.
- Клянусь Перуном! - сказав Микула. - Як дома! I увесь час, поки вони сидiли бiля вогнища, у якому варилась страва, i коли, запиваючи вином, їли, Микула дивився на бурдель - на двi скринi й лар для борошна в одному кутку, на дерев'яний помiст-ложе в iншому, на дверцята, що вели до тiсної клiтi.
- А що це за страва? - розпитував Микула, коли Цвiтана поставила перед ним ще одну миску.
- Каша, - вiдповiв Ангел.
- Що каша - бачу, - засмiявся Микула, - каша є всюди, а от з чого вона?
Ангел зрозумiв Микулу й, повiвши до клiтi, набрав пригорщ гречаного зерна. Микула взяв одно з них на зуб.
- Добре жито! - промовив вiн.
- Аще много беден чловек - то суть його жито, - пояснив, як мiг, Ангел Микулi. - Орну землю iмам малко, тоя жито сею дваж всяко лято. Грецьке жито суть, гречка...
- Гречка! - голосно засмiявся Микула. - Другаре Ангеле, данi я нiде не брав i не вiзьму, а оцю дань - гречку - дай менi.
 
Вершники, що їхали з долини, привезли з собою й подали князевi Святославу стрiлу.
- Що це за стрiла? - запитав вiн.
Йому розповiли про воїна, який помер на березi Дунаю вiд цiєї стрiли, але перед тим сказав, що пiд Києвом стали печенiги, а княгиня Ольга просить помочi в князя...
Замислений стояв князь Святослав, дивився на Дунай i гори. Уже близько, так близько, здавалося, була перемога над ромеями, за Преславою i горами вiн стане сукупно з болгарами проти Iоанна - i переможе його.
Але хитрi, зрадливi, пiдступнi iмператори ромеїв. У цей час, коли воям його треба почати ще один, мабуть останнiй, бiй i коли вiн iде супроти ворога чесно, з пiднятим заборолом, вони дiють, як i завжди, - заходять з спини, заганяють нiж у саме серце.
Не самi печенiги стали пiд Києвом. О, князь Святослав добре знав їхнiх каганiв. Вони блукають, як пси, над Днiпром, вони бояться руських людей i нiколи б не пiшли на Київ i Русь. Якщо ж пiшли, то їх пiдкупили, дали свої кентинарiї iмператори ромеїв...
Невимовна образа наповнювала серце князя Святослава. Але на зраду iмператорiв вiн мiг вiдповiсти тiльки одним - силою на силу.
- Збережiть цю стрiлу для того, хто послав її в серце воя мого, - сказав Святослав. - Я чую твiй голос, Руська земле, чую, матiнко княгине! - закiнчив вiн.
I тодi князь Святослав велiв кликати до себе брата Улiба, воєвод, тисяцьких, всю вищу дружину.
У глибокому роздумi стояв вiн з нею над берегом Дунаю, довго дивився, як хвилi набiгають i набiгають на пiсок. А поруч iз ним стояли князь Улiб, Свенелд, Iкмор, ще чимало воєвод i тисяцьких земель Русi.
- Дружино моя! - почав князь Святослав i пiдняв очi на подругiв своїх у ратних справах. - Много кровi нашої пролилося тут, дерзно боролися вої руськi, ворог дає уже плечi, близько нам тепер i до Вiзантiї, до правдивого суду на бранi. Але iмператори ромеїв, по християнському своєму звичаю, велику гнесь сотворили, веред зробили взад нас. Маю вiстi я, що печенiги стали пiд Києвом-городом, княгиня Ольга кличе рятувати землю Руську, помiч дати Києву...
Воєводи мовчали, але блискучi очi, покладенi на мечi руки, стиснутi уста свiдчили про їхню образу й ненависть.
- Мислю так, - вiв далi князь Святослав, - що не можемо ми бранi з iмператорами припинити. Станемо тут i будемо стояти. Я ж уборзi з дружиною меншою іду Києву. Обапол будемо боротись - ви тут, а я там. Знаю, буде вам ослаба, дружино, але вiдаю - станете на смерть i супостат вас не одолiє. Не нам, а iмператорам ромеїв пагуба буде.
- Роби, княже! - вiдповiли всi. Тiєї ж ночi, перепливши Дунай, князь Святослав з дружиною вборзi полетiв до Києва.
 
5
 
Кiлька разiв пробували печенiги копiєм узяти Гору. Вони дерлися до стiн удень, пiдповзали й лiзли на городницi вночi, стягали дерево й хотiли запалити ворота.
В той же час вони гасали на своїх конях по всiх околицях, пограбували княжi двори в Берестовому й на Оболонi, палили боярськi отчини Щекавицi й Хоревицi.
Над Либiддю, де збилося стiльки печенiгiв, що нiде було коня напоїти, на Подолi, а також i в передграддi - скрiзь лунали зловiснi, пронизливi голоси печенiгiв: напившись медiв у княжих i боярських медушах, вони ходили п'янi.
Вiд Либедi й Подолу долiтали iнодi й iншi крики, вiд яких здригались всi на Горi, - печенiги мучили й вбивали людей, якi не встигли втекти на Гору i ховались десь у лiсах i ярах.
Так проминуло багато днiв. Спочатку у людей на Горi була

читати