Завантажити

випасання табунів. Кримська і Буджацька орди почувають себе на Правобережжі господарями. І ми стоїмо перед загрозою навіки втратити ці землі... Тому заповідаю вам — і далі, як споконвіку, мужньо стояти супроти ясирників, звідки б вони не приходили! Не випускайте, браття, шабель із рук, поки криваві чамбули розгулюють по наших степах...
Всі мовчали, суворі й пригнічені. Ні для кого сказане Сірком не було таємницею, але слова старого кошового, мовлені на смертному одрі, кожному здавалися і вагомими, і болючими і навіки закарбовувалися в серцях.
На пасіці стояла тепла літня тиша. Тільки чулося безперервне трудівниче гудіння бджіл та шемрання вітерцю у верховіттях дерев.
Трохи спочивши, кошовий знову промовив:
— Я вже казав — Правобережжя знелюдніло... Самойлович, дбаючи передусім про свою владу й прибутки, не відпускає колишніх втікачів з Правобережжя, які в час воєнного лихоліття знайшли притулок на лівому березі, назад, на їхні дідизни. Виникає загроза, що ці землі будуть заселені кимось іншим. Тож, відбиваючи ясирників, думайте і над тим, щоб знову заселити той край і зберегти його для нащадків наших... А це можна зробити тільки тоді, коли там буде військова сила, яка захищатиме народ. Із шістнадцяти козацьких полків, що були на Правобережжі при Богданові, тепер не лишилося жодного... Я вже послав туди Палія, Самуся, Іскру і Абазина з невеликими загонами запорожців... Тож хай кіш допомагає їм і зброєю, і порохом, і оливом, і людьми та продовольством, бо вони там робитимуть велике діло. Покляніться, що Січ завжди буде для них опорою і притулком в тяжкий час! Що Січ завжди допомагатиме — явно чи таємно, — цим наставленим мною полковникам у їхніх многотрудних діяннях по відродженню правого берега!
— Клянемося! — хором відповіли старшини і значні козаки.
— Чув я, що турки ставлять мідні слупи на Поділлі і в Карпатах, роблять новий кордон, відтинаючи добрячий шмат землі нашої, щоб навіки приєднати її до султанських володінь... І для мене, і для вас усіх не таємниця, що шляхта ще міцно тримає в своїх руках Волинь і Галичину і не губить надії коли-небудь заволодіти знову Правобережжям і всією Україною... І досі, як і за Богдана, зі всіх боків нам тісно... Тож, браття, єдиний наш порятунок — Москва! Тільки вона збройною рукою врятувала нещодавно Лівобережжя і Київ від винищення і повної загибелі. Досвід підказує, що в тих тяжких обставинах, що склалися для нашого народу, єдиним вірним союзником і братом був і є народ російський... Ви можете сказати, а хіба не московський воєвода Ромодановський завдав тебе в Сибір?.. Так, відповім я. Він. Це він з намови Самойловича забив мене в кайдани, і я волочив їх аж на далекий Іртиш. Та не в цьому, браття, суть! Бо коли я повертався звідти через півроку, то не одна і не дві, а сотні російських селянських родин давали мені притулок і ділилися зі мною, може, останньою скибкою хліба. Бо не один і не два, а тисячі московських стрільців поклали свої голови разом з нашими козаками в Чигирині і на Бужинському полі, захищаючи свою і нашу свободу. Ось що головне в нашій дружбі і в наших взаєминах! І на цьому повинні стояти ми всі!.. Тільки йдучи цим шляхом, ми можемо врятувати народ український від поголовного винищення, від остаточної загибелі, яку приготували для нього найлютіші вороги його! На цьому повинна і далі стояти Січ! Якщо вона схибить, то завдасть непоправної шкоди і собі, і всьому народові...
— Розуміємо, батьку! Розуміємо! — загули козаки.
— А щодо Юрка Хмельницького і Кара-Мустафи, то знайте — на сьогодні це найлютіші і найнебезпечніші вороги наші. І я заповідаю вам боротися з ними до останнього! І чим швидше згинуть вони, тим краще для народу нашого!
— Будемо боротися, батьку! Не сумнівайся! — за всіх проказав тихо, але твердо Палій.
— Арсене, сину мій, — раптом звернувся кошовий до Звенигори, — і Кара-Мустафу, і Юраська нелегко і непросто дістати... Тому я покладаю особливі надії на тебе, на твою спритність і твій розум... Там, де не зможе пройти козацький кінь, де не поможе козацька шабля, там пройдеш ти... Розумієш мене?
— Розумію, батьку, — похилив голову перед умираючим Арсен, відчуваючи, як гіркий клубок здушив горло. — Зроблю все, що зможу...
— Амінь! — прошепотів Сірко стомлено. — Тож із цим покінчено... Лишається сказати ще одне: хотів би я знати, кому ви вручите після мене булаву кошового?
Всі мовчали. Запитання було несподіване і серйозне. А також зачіпало інтереси більшості присутніх тут старшин, бо хто ж із них не мріяв побувати коли-небудь кошовим, потримати в руках булаву, що давала необмежену владу над багатотисячним військом?
— Хай це тебе не турбує, Іване, — сказав після тривалої мовчанки Стягайло. — Виберемо достойного!
— До булави треба й голови. Не забувайте цього ніколи, — тихо промовив Сірко. — Я стою одною ногою в могилі, тож, гадаю, на мене не образяться мої побратими, коли я висловлю свою думку...
— Кажи, батьку!

читати