Завантажити

поговорити... Чого ти
хочеш?
— Кари на горло! — знову спалахнув невгамовний пан Спихальський. — І хай я буду песій син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би ти, Арсене, з Ненком на перешкоді, я вже зняв би з цих білих плечей тоту голову, голову змії, голову горгони, підступної зрадниці!
— Ясно, — сказав Арсен і повернувся до Вандзі. — А що скаже пані Вандзя? Чому вона втекла від свого богом даного чоловіка? Куди вона простувала? Хто її надоумив так зробити? І якого листа вона несла з собою?.. Все, пані, розкажіть! Нічого не приховуючи.
Вандзя несміливо глянула на чотирьох чоловіків, які оточували її, трохи довше затримала погляд на побуряковілому обличчі Спихальського і тихо почала розповідати.
— Коли я виходила за пана Мартина заміж, то справді кохала його. Але дуже скоро пересвідчилась, що він холодний до мене і почав задивлятися на нашу сусідку, пані Зосю, дружину пана Ястржембського...
— Кгм, кгм, — закашлявся Спихальський і опустив очі.
— Я відплатила йому тим же...
— О небо! — вигукнув пан Мартин, стиснувши кулаки.
— І хоча я зовсім не була закохана в одн'ого пана, я дозволила йому позалицятися до мене.
— Коли б я знав, я убив би тебе ще тоді! — рявкнув Спихальський. — Так усе перекрутити! Моє гаряче кохання видати за холодність!.. І кому дозволила залицятися до себе! На кого проміняла мене! На того зманіженого, бридкого слимака! Тьфу!
— Дітей у нас з паном Мартином не було, а тому коли він несподівано зник...
— Зник!.. Люди, ви чуєте? Вона каже — зник! Але ж я обороняв Кам'янець і був узятий турками, шляк би їх трафив, у полон!
— Я зосталася зовсім одинокою, — вела далі Вандзя, не звертаючи уваги на їдкі репліки Спихальського. — Я не знала, де себе подіти, до кого прихилитися.
— Можна повірити!
— А потім трапилося найгірше: напали татари, схопили мене і затягли аж у Крим... Я тяжко страждала, побивалася за домівкою, за рідною землею, ладна була на крилах летіти на свою ойчизну...
— I скоро втішилася... В обіймах у салтана, пся крев! — Спихальський знову затремтів від гніву і схопився за шаблю. Але Арсен притримав його руку.
— Заспокойся, пане Мартине! Будь же лицарем!.. Кажіть далі, пані.
— А що я мала робити? Я була рабою... Наложницею...
— Холера ясна! — не стримався нещасний пан Мартин.
— А коли у мене народилося двійко синів — Алі та Ахмет...
— Ви чуєте?.. Прокляття!
— ...мурза забув про свій гарем і звав мене не інакше як коханою, своєю єдиною ханум, ненею його синів, які після нього стануть салтанами! І хоч серце моє ще рвалося на батьківщину, хоч у снах я майже кожної ночі бачила свій рідний край і своїх людей, я поволі починала звикати до думки, що батько моїх синів — мій чоловік, хата моїх синів — моя хата, а батьківщина моїх синів — моя батьківщина...
— Матка боска, що тільки каже ця жінка! — Пан Мартин уперіщив кулачищами по траві так, що аж берег здригнувся. — Та вона тричі заслужила собі смерті!
— А коли підросли мої синочки, коли їхні рожеві вустонька лепетали ніжне словечко “ненька”, коли їхні рученята не тільки шукали моєї пазухи, а й обвивали мою шию, я зрозуміла, що на світі є така любов, до якої не можуть дорівнятися ніякі інші любові, — материнська любов!..
Спихальський похилив голову, мовчав.
А Вандзя після паузи вела далі:
— Однак недовго втішалася я дітьми. Одного ясного літнього дня напали козаки, спалили Ак-Мечеть, повбивали багатьох жителів, а тих, хто не встиг втекти в гори, забрали в полон... Ні, я не кажу, що стала полонянкою у запорожців. Вони вважали, що визволили мене з неволі агарянської. І я разом з усіма поверталася на рідну землю... В поході я зустріла свого колишнього чоловіка... Але люта туга за дітьми, яких, я певна, врятував мій чоловік, салтан, точила мені серце... Мої ноги несли мене все далі і далі, на Україну, в Польщу, а душа моя рвалася назад, у Крим, до моїх маленьких беззахисних сиріток, які день і ніч стояли переді мною в моїй уяві, простягали до мене рученята і кликали до себе... Чи ж могла я не повернутися назад?..
— Нещасна, — зітхнув Спихальський.
— Мені допоміг полковник Яненченко, наш сусід, якому я відкрила свою таємницю. Він дав мені листа до каведжі в Кам'янці, щоб той перепровадив мене в Крим...
— Прокляття! — заревів Спихальський, почувши таку несподівану для нього новину. — Я уб'ю його!
— Тепер ви все знаєте, панове, — тихо прошепотіла Вандзя. — Чим же я завинила перед паном Мартином? Хіба тим, що люблю своїх дітей?
Вона замовкла і низько похилила русокосу голівку. Всі теж мовчали. Тільки Спихальський люто сопів.
Тихо шелестіло на вербах листя. З голубої високості усміхалося і землі, і людям, і всьому живому золоте сонечко. З річки повівало приємною прохолодою і гостро-терпким запахом лепехи та водоростей. З гаю, що неподалік розкинувся попід горою, долинало заспокійливе кування

читати