Завантажити

ховаючись від пекучого сонця у тінь під кам'яні мури вежі, сонно стовбичили вартові.
В замку всюди було видно сліди недавньої облоги: розтрощені дахи будівель, подовбані ядрами вежі і стіни. На всьому лежав відбиток запустіння. І коли б не поодинокі постаті яничарів, що сновигали по подвір'ю, можна було б подумати, що замок покинутий людьми.
Галіль-паша прийняв посланців гетьмана у чималому прохолодному покої. Прийняв, всупереч їхньому побоюванню, дуже швидко, ніби давно і нетерпляче ждав на них. Мовчазний чауш провів їх похмурими коридорами, порожніми кімнатами і, вклонившись, відчинив двері до покою.
Ненко і Арсен ступили кілька кроків і зупинилися від несподіванки: прямо перед ними у позолоченому, обтягнутому оксамитом кріслі що залишилося ще з польських часів, розвалився великий візир Кара-мустафа. Праворуч від нього, пантруючи кожен рух візира, сидів Галіль-паша. Обабіч них, попід стінами, на шовкових міндерах, завмерли вищі урядовці кам'янецького пашалика.
Але недарма Ненко провів стільки часу в яничарських сейбанах — він миттю оцінив обстановку, якої ніяк не сподівався, і вклякнув на коліна перед великим візирем. Арсен грюкнувся на підлогу поряд з ним. Обидва застигли в шанобливому поклоні.
— Ну, з чим прибули гінці від гетьмана Іхмельніскі? — запитав скрипучим голосом візир і з-під чорної брови, побитої подекуди сивиною, кинув пронизливий погляд на двох молодиків.
— Великий візире, камінна опоро трону падишаха, — промовив Ненко, підводячись, — гетьман і князь сарматської України, а також Азем-ага прислали нас до Кам'янця для того, щоб ми дізналися, коли непереможні війська володаря півсвіту виступлять походом на гяурів. Гетьман спить і бачить золоті бані київських церков, великий візире. Йому не терпиться оволодіти древньою столицею урусів і лівим берегом Дніпра.
— Хай потерпить... Прийде час — і мій кінь скаламутить воду священної ріки гяурів!
Візир явно ухилився від прямої відповіді. Чому? Чи це його звичайна обережність і придворна звичка — затуманювати свої думки чи тут якась інша глибша причина?
— Гетьман і Азем-ага просять надіслати їм кілька військових загонів, великий візире, бо тих воїнів, що маємо, не вистачає для охорони такого великого краю, — вів далі Ненко, намагаючись якимсь чином вивідати таємні наміри Стамбула. Однак про напади повстанців він промовчав.
— Передай, ага...
— Сафар-бей, — підказав Галіль-паша.
— Передай, Сафар-бею, гетьманові і Азем-азі, щоб допомоги ближчим часом не чекали. Хай обходяться тими загонами, які в них є! — з притиском відрізав Кара-Мустафа.
— Може, набрати військо з місцевого населення, великий візире? — вставив Звенигора. — Козаки — непогані воїни.
— Це розумна думка. Тільки вона однобока. Після двох походів під Чигирин я не можу повірити в те, що козаки стануть під знамена гетьмана Іхмельніскі. Якщо він за ці роки зібрав якусь мізерну сотню гультяїв і бродяг, то хіба ми можемо зараз сподіватися, що за місяць чи два під його руку зберуться цілі полки?.. Ні, не можна чекати такого чуда... Однак ми повинні поповнити наші війська новою живою силою. Яничарські сейбани в останніх війнах з невірними зазнали значних втрат. Раніш ми поповнювали їх болгарськими, сербськими та грецькими хлопчиками, а також дітьми рабів-гяурів. Та зараз їх стало обмаль. Передайте мій твердий наказ Азем-азі і гетьману Іхмельніскі, щоб вони забрали в населення тисячу хлопчиків віком від трьох до десяти років і прислали в Стамбул!
Арсен і Ненко мовчки вклонилися. Жодним словом, жодним порухом не виявили вони своїх почуттів. А Кара-Мустафа, не стільки відповідаючи на запитання гінця з Немирова, як розвиваючи свої думки, що, видно, давно бродили в його голові, вів далі:
— Нам потрібне не українське військо, а українська земля і ті багатства, що зростають на нійі Нам потрібні їхні діти, яких ми навчимо нашої мови, наших звичаїв, прищепимо їм нашу віру, і хай вони, коли виростуть, проливають свою кров за іслам і за нашу імперіюі Це повинен розуміти кожен турецький ага!
— Ми розуміємо, — глухо відгукнулися Арсен і Ненко.
— Звичайно, цих моїх думок не слід передавати гетьманові Іхмельніскі, щоб у нього не виникло бажання переметнутися на бік урусів...
Кара-Мустафа зробив паузу, і нею спритно скористався Арсен.
— Ми пильно стережемо кожен крок гетьмана, великий візире. І переконалися, що за Дніпро йому ходу нема. А от...
— Що — от? — витягнув уперед жилаву шию візир. — Кажи!
— Ми боїмося, що він може за нашими спинами змовитися з поляками...
Візир переглянувся з пашею Галілем. По його темному сухому обличчі промайнула тінь.
— Є певні докази цього, ага?
— Так, — втрутився в розмову Ненко, відгадавши хід думок товариша. — Є певні докази цього... Ми дізналися, що полковник Яненченко, родич гетьмана і довірена його особа, таємно поїхав до Львова і зараз перебуває там як гість гетьмана

читати