Завантажити

гяурка-невільниця, на яку не розповсюджувався закон корану.
Потім Мурад-ага зі своїми капуджі внесли скриню і поставили посеред зали.
Султан незворушно дивився на всі ці приготування. Його повне, злегка жовтаве обличчя, обрамлене чорною бородою, було непроникне.
Коли капуджі, поставивши скриню, кланяючись, позадкували до дверей, султан поглянув на Мурад-агу, що, розпластавшись, лежав на блискучій підлозі, спитав:
— Ти що за людина?
— Капуджі-ага великого візира, о падишах всесвіту, — пролепетав переляканий Мурад-ага, підвівши голову.
— Ти не потрібен тут!
Мурад-ага, не підводячись, поплазував до дверей так швидко, мов був не людиною, а ящіркою. Нарешті Магомет глянув на чаушів.
— Кажіть, з чим прибули! — Голос його був крижаний: він уже знав про поразку війська.
Ненко зробив кілька кроків, упав на коліна і простягнув сувій Кара-Мустафи. Чауш-паша передав його султану, а той — одному з візирів, що стояли обабіч трону.
— Читай! — наказав коротко.
Серед могильної тиші падали, мов кам'яні брили, слова, якими великий візир хотів виправдатися перед султаном за страшну поразку.
Чим далі, тим більше хмурилися члени дивану, а Магомет у безсилому гніві кусав губи. З листа вимальовувались не просто поразка і відступ, як донесли чутки, — ні, це був погром, ганебна втеча, втрата половини війська і майже всього обозу!
Такого ні султан, ні члени дивану не ждали.
Згадка про безмежну відданість і любов до “падишаха всесвіту”, “тіні бога на землі”, проявом чого є подарунок невільниці-красуні, ста австрійських полонянок із вельможних родин, а також золота й інших коштовностей на кілька мільйонів динарів, викликали на устах султана й візирів зневажливу посмішку.
А коли був прочитаний список умертвлених пашів, найбільш відомих полководців імперії, по залу прокотився грізний гул. Незважаючи на присутність султана, члени дивану — візирі — не могли стримати своїх почуттів.
Магомет побагровів. Люто блиснули його великі чорні очі. Він схопився, тупнув ногою, підняв руки вгору.
— О аллах! Ти покарав цю людину, скаламутивши їй розумі Але покарав недостатньо! Її жде ще й суд земний! — Він звернувся до членів дивану: — Що відповісти на цей лист Мустафи-паші, достойні візирі?
— Що скажуть чауші про облогу Відня? Чи були вони свідками ганебної втечі сераскера з поля бою? — спитав шейхуль-іслам. — Вислухаємо спочатку очевидців...
— Гаразд, — погодився султан і, неуважно глянувши на Златку, кинув коротко: — Виведіть дівку!
Коли батаджі зачинили за переляканою, занімілою Златкою двері, Ненко і Арсен стали поряд і низько вклонилися.
— О великий повелителю правовірних, — почав Ненко, — ми з Асеном-агою були свідками, учасниками й очевидцями облоги Відня і битви під Парканами.
— Чому Кара-Мустафа не взяв Відня? За два місяці його можна було зрівняти з землею! — спитав султан.
— За два місяці відбулися всього два генеральні штурми, та й ті були відбиті з великими втратами для нас.
— Сераскер не дозволяв бомбардувати місто, — вставив Арсен. — Якщо не рахувати спалених самими ж австрійцями передмість і зруйнованих кількох будинків зразу ж за валами, то весь Відень залишився цілий і неушкоджений...
— Чому так? Не вистачало пороху чи бомб? — запитав головний інтендант.
— І пороху, і бомб вистачило б, щоб зрівняти з землею ще одне таке місто, як Відень, — відповів Арсен.
— То в чому ж причина?
Сераскер Мустафа-паша не дозволяв обстрілювати розкішні будинки й палаци, бо хотів захопити Відень непошкодженим. Все військо говорило, що сераскер мріяв стати імператором на завойованих землях, а Відень зробити своєю столицею... Султан знову схопився на ноги. Люто вигукнув:
— Прокляття! Я наказав йому знищити столицю імператора Леопольда, народ покорити, а землі приєднати до священної імперії османів! А він виношував зовсім інший, злочинний замір! Ця людина не має права на життя!
— Ні, ні, не має! — дружно відгукнулися візирі. — Послати йому смертний вирок! Шовковий шнурок! — зашелестіло в залі.
— Шовковий шнурок!
— Шовковий шнурок!
Султан на знак згоди кивнув головою.
— Принесіть срібне блюдо!
Батаджі миттю внесли велике срібне блюдо, на якому лежав тонкий, але міцний, довгий шовковий шнур з зеленими китицями по кінцях. Подали султанові.
Магомет підвівся з трону, держачи на витягнутих руках плескате кругле блюдо. Глянув пронизливим поглядом на чаушів.
— Підійдіть сюди! — І коли Арсен з Ненком, зігнувшись, наблизились до нього, сказав: — Своєю правдивістю і відданістю ви заслужили моє довір'я, тому я доручаю вам відвезти цей мій подарунок великому візирові і сераскеру Мустафі-паші!
Ненко взяв блюдо. Мовчки вклонився.
А султан звернувся до візирів і радників:
— Всі накази Мустафи-паші скасувати! Багатства, що зберігаються в Ейюбі, передати

читати