Завантажити

просторій напівтемній кімнаті, бо густе гілля дерев затінило вікна. В ту ж мить два капуджі схопили його, мов обценьками, за руки, а третій блискавично накинув на шию удавку. Наша не встиг навіть крикнути, як зашморг здавив йому горло, в очах потемніло...
Височенний капуджі перекинув вірьовку собі через плече, випростався — і паша повис у нього на спині. Якусь хвилину він ще борсався, та скоро затих.
Капуджі-шибениця для певності потримав трохи свою жертву на собі, а потім, переконавшись, що той уже відійшов у райські сади аллаха, відволік труп на галерею і там швиргонув у куток.
— Один готовий! — сказав, повернувшись до кімнати. Кара-Мустафа похмуро глипнув на Мурада.
— Клич Каплан-пашу.
До самого вечора тривала розправа. Стомився великий візир. Стомилися кати. Капуджі-шибениця ледве волочив ноги: це не жарт — повісити на власних плечах п'ятдесят одного пашу!
Звістка про жахливу страту швидко розлетілася по місту. Крижаним холодом наповнилися серця тих вищих воєначальників, які ще залишилися живі. Кожен ждав своєї черги...
Кримський хан і граф Текелі кари уникли — вони не з'явилися на виклик великого візира, залишились у своїх військах.
В ту ж ніч Кара-Мустафа виїхав з Буди в Белград. Тут, у своєму розкішному палаці, не відпочиваючи, сів писати листа султанові. Всю вину за поразку звалив на Мюрад-Гірея, Текелі та пашів. Красномовно описав, як вони зрадили або проявили боягузтво та слабкодухість. А під кінець сповістив, що скарав винуватців на горло, а Мюрад-Гірея, котрий, взявши від Собеського великий бакшиш ', перший кинувся тікати з поля бою, він владою, даною йому падишахом, усунув з трону. Врешті запевнив султана у відданості і пообіцяв, зібравши сили, зупинити армії союзників, а потім — розбити їх...
Закінчивши, власноручно переписав начисто, згорнув у сувій, обв'язав зеленою стьожкою, приклав печатку і тільки тоді закалатав у дзвоник.
Увійшов Мурад-ага.
— Пришли до мене Сафар-бея і Асен-агу, а також приведи дівчину-невільницю Златку. І сам готуйся до від'їзду в Стамбул!
Коли Ненко і Арсен у супроводі Мурад-аги ввійшли до покою великого візира, то були неймовірно вражені тим, що побачили там.
Уже світало, але в підсвічниках ще горіли свічки. За широким різьбленим столом сидів змарнілий, більш ніж звичайно потемнілий на лиці Кара-Мустафа і смутними очима, в яких, здавалося, блищали сльози, дивився на розкішно вбрану дівчину, що стояла перед ним.
Це була Златка.
Угледівши Арсена і Ненка, вона скрикнула і зблідла, але миттю опанувала себе й опустила на обличчя тонку шовкову шаль.
Молоді чауші так були вражені несподіваною зустріччю, що остовпіли і забули, як велів етикет, низько вклонитися великому візирові.
Однак Кара-Мустафа, мов заворожений, сидів мовчки у кріслі і не зводив погляду з прекрасної полонянки. Крім неї, нікого не помічав.
Врешті тяжко зітхнув і ледь помітно порухом лівої руки відпустив дівчину.
— Іди! — зірвалося з його уст єдине слово.
Златка пішла до виходу, і тут з темних кутків до неї підійшли Фатіма і Джаліль, яких ні Арсен, ні Ненко спочатку не помітили.
Проходячи мимо Арсена, Златка підвела голову, трохи відкрила шаль і таким благаючим поглядом обпекла його серце, що Арсен відчув, як кров гарячим вогнем шугнула йому в голову. В тому короткому погляді були і кохання, і біль, і мольба... Дівчина ніби сказала йому: любий, коли ж ти визволиш мене?
Як він утримався і не накоїв непоправного — і сам не знає. А майнула було, мов блискавка, думка — розрядити пістоля в груди Кара-Мустафі, ударити ятаганом Мурада, а потім, схопивши Златку, тікати...
Але — чи далеко б утік?
Златка зникла за дверима. Щезла, мов сон.
Чауші переглянулись і мовчки вклонилися людині, що, мов чорна статуя, закам'яніло сиділа за столом.
Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж Кара-Мустафа звернув на них увагу. Він ще раз протяжно зітхнув, а потім вийшов з-за столу, тримаючи в руці згорток паперу.
— Поїдете в Стамбул! — сказав стомлено. — Відвезете падишахові мого листа... Коней не жалійте. Купуйте свіжих — гроші на це будуть у вас... Я хочу, щоб цей лист потрапив до мобейну раніше, ніж туди дійдуть чутки про поразку під Віднем. Султан має знати правду! Але хай цю гірку правду краще скажу я, а не мої недруги... Ви мене зрозуміли?
— Так, наш повелителю.
— Друге... З одним листом з'являтися перед світлі очі падишаха не годиться. Султани теж люблять подарунки. Тому з вами поїде на чолі загону моїх охоронців Мурад-ага. Крім того, що він охоронятиме вас у дорозі, він повезе від мене в подарунок султанові дівчину-полонянку. Ви бачили її щойно тут. Султан давно прочув про її красу і хотів її мати — хай тепер втішається! Бережіть цю невільницю, як зіницю ока. Вслід за вами я відішлю падишахові обоз австрійських красунь-полонянок. Вони прибудуть до Стамбула пізніше, однак скажіть про них султанові,

читати