Завантажити

перемоги і що її потрібно зняти. Чому, ви запитаєте мене? Відповідаю: тому, що ми вже втратили вбитими, померлими від хвороб і пораненими половину війська. Тому, що в тилу у нас стоїть сам Собеський, полководець досвідчений і рішучий. Тому, що Штаренберг захищався хоробро, а тепер, коли йому на допомогу підійшло союзницьке військо, він і не подумає про здачу міста. Тому, що з дня на день треба чекати дощів і осінніх холодів, а у нас немає зимового одягу. Тому, нарешті, що не ми перші відступаємо з-під стін цього міста — великий султан Сулейман також відступив, не здобувши лаврів переможця... А коли відступимо, то збережемо військо і надію на перемогу в майбутньому. Хай поможе нам аллах!
Кара-Мустафа скреготнув зубами.
— Ганьба! Високоповажні паші забули про воїнську честь і достоїнство! Забули про честь Османської держави і славу падишаха! Ми прийшли на війну, а не на веселу прогулянку. І аллах зовсім не відступився од нас. Він не відступається від людей мужніх і рішучих. Пам'ятайте про це! Я вірю: ще три дні облоги — і Відень упаде! Обложені тримаються з останніх сил. Почекайте ще три дні, шановні паші, і якщо ми не візьмемо цього проклятого міста, я дам наказ про відступ. А Собеського нічого боятися. Поляки змучені далекою дорогою, в бою вони нестійкі. Король польський не насмілиться напасти на нас. Я сам нападу на нього і примушу тікати без оглядки! Я не відступлю з-під Відня, поки не візьму його, аллах мені свідокі Завтра я з шаблею в руці битимусь, як рядовий воїн, і краще мені загинути, ніж одержати петлю на шию! Хай допоможе нам аллах! Це моє останнє слово. А зараз, паші, ідіть до своїх воїнів і готуйтеся до наступного дня. Я пришлю диспозицію... Ми розвернемося фронтом до Собеського і з допомогою аллаха розгромимо його! Ідіть!
Паші мовчки вислухали сераскера, почали виходити з намету. Але з того, якими похмурими були їхні обличчя, як важко піднімалися вони з м'яких шовкових міндерів, було ясно, що слова Кара-Мустафи не заспокоїли їх і не переконали в правильності його рішення.
Сафар-бей зупинив коня на пагорбі, звідки було видно західні околиці Відня і гору Каленберг, поволі провів рукою на рівні очей невидиму риску — показав Арсенові:
— Ось тут завтра завариться каша! Бачиш, уже Ібрагім-паша займає правий фланг — від Дунаю до Гейлігенштадта. Яничари копають шанці. Ставлять гармати. На лівому фланзі зосереджено тридцять тисяч вершників... Кара-Мустафа сподівається на успіх.
— Ненку, де, по-твоєму, найслабше місце в турецькій обороні? — спитав Арсен. Той задумався.
— Важко сказати... Великий візир виставить завтра близько ста тисяч воїнів та понад триста гармат. А двадцять або тридцять тисяч воїнів залишить навколо обложеного Відня. Сила, як бачиш, немала. Крім того, резерв, обоз...
— І все-таки... Невже немає слабкого місця?
— Слабке місце є. Але нападаючий, якщо використає той шлях сам повинен бути готовий до найгіршого, бо ризикує потрапити в пастку...
— Що це за шлях?
Ненко підвівся на стременах, простягнув уперед руку.
— Бачиш он там містечко Гейлігенштадт?
— Бачу.
— Від нього до самого Деблінга тягнеться глибока ущелина, по якій можна таємно проникнути в тил турецького війська. Це, звичайно, дуже небезпечно, бо якщо тих сміливців турки виявлять, їм залишиться одно — достойно зустріти смерть!
— Ну, і що ті сміливці зможуть зробити, по-твоєму?
— Несподівано напасти на яничарів з тилу. Майже з самої середини турецького табору... Розумієш, що це означає?
Арсен рвучко нахилився до Сафар-бея, обняв і міцно поцілував у щоку.
— Спасибі, Ненку! Спасибі, друже! Тепер мені — пора! Живий буду — знайду тебе, загину — сповісти Златку. І скажи їй, що кохав її над усе на світі!
— Ти що, Арсене? — Ненко струснув Арсена за плечі. — Невже надумав провести тією ущелиною союзників?
— Чому союзників? Козаків! Аби тільки прибули!
— А якщо там буде засада? Ви ж усі загинете!
— Любий мій Ненку, у нас кажуть: не такий чорт страшний, як його малюютьі На те й війна, щоб ризикувати. А я ж хочу відомстити Кара-Мустафі — за Златку, за свої поневіряння, за мою сплюндровану землю! Чого б це мені не коштувало! А ти — бережи себе. Бо на випадок моєї загибелі ти один зможеш допомогти Златці вирватися з пазурів Кара-Мустафи... Ну, прощай! — Він ще раз обняв Ненка і торкнув коня.
— Прощай, Арсене. Прощай, друже мій!
10
Настала неділя 12 вересня 1683 року.
В таборі союзників спозаранку всі були на ногах. Сходило сонце. Але крізь густий осінній туман воно просвічувалося скупо блякло, забарвлюючи все довкола в якісь неприродні молочно-криваві кольори. Туман піднімався до половини гори Каленберг рідшав на схилах і суцільною непроникною пеленою закривав низини й долину Дунаю.
Над тим сивим туманним саваном неясно бовванів гострий шпиль святого Стефана. А з нього линули й линули тривожно-закличні звуки дзвонів — бом, бом,

читати