Завантажити

окопи вриваємося, мов чорти, — з криком, свистом, мушкетною стріляниною. Побільше гвалтуї Побільше шуму! Щоб нагнати страху на яничаріві Зрозуміли?
— Зрозуміли, батьку!
— І знайте — відступати нам нікуди. Забилися ми аж на край світу, додому далеко. І шлях туди лежить тільки через перемогу. Інакше — всім смерть... Тож сміливо, без страху — вперед! Сотня за сотнею. Рубайте ідоліві Не жалійте! Вони прийшли сюди не в гості, а щоб загарбати чужу землю, чуже майно. А ми на чужій землі захищаємо свою. Тож, браття, забудемо про страх! Пам'ятаймо мудру стародавню приповідку сміливців: або пан — або пропав!
— Пам'ятаємо, батьку!
— Тоді виводьте сотні на узлісся! А ти, Романе, — звернувся Палій до Воїнова, — зі своїми донцями жди мого сигналу. Як тільки почуєш козацьку сурму, вихором вилітай із засідки, промчи понад окопами — порубай тих, кому пощастить утекти від наших шабель, а потім удар у фланг ханові Мюрад-Гірею! Татари страх не люблять флангових ударів...
— Гаразд, батьку! Зроблю...
— Ну, з богом!
Двадцять козацьких сотень швидко просочилися крізь зарості і вийшли на узлісся. Звідси, ховаючись у вибалках, серед виноградників і садів, проникли в тил яничарських окопів і артилерійських батарей. Арсен ішов попереду в своєму яничарському вбранні: показував шлях.
Все складалося якнайкраще. Двох чи трьох яничарів, що випадково наткнулися на козаків, було знято влучними пострілами з мушкетів. На ці постріли ніхто з турків не звернув уваги серед загальної гуркотняви.
Палій підняв шапку — махнув.
— Можна починати, хлопці!
Козаки виринули із засідок і поплазували до окопів та артилерійських редутів. Арсен, Іваник і Спихальський не відставали від полковника: вони домовилися оберігати його в бою.
Ось і окопи! До них — кілька кроків. Яничари займаються хто чим: одні спостерігають за боєм, що поволі наближається до них, другі — полуднують, треті — дрімають проти сонця... Ніхто з них, мабуть, не думав, що сьогодні їм доведеться брати участь у ділі. Ось-ось вечір покриє осінню землю туманними сутінками — і бій сам по собі затихне...
І раптом з тилу, звідки найменше можна було сподіватися нападу, пролунав бойовий клич, і сотні козаків, стріляючи з пістолетів і мушкетів, розмахуючи шаблями, кинулись в окопи! Багато хто з яничарів так і не встиг зрозуміти, хто напав на них, бо загинули в першу ж хвилину. Інші з жахом упізнали козаків. Крик розпачу, благання пролунали на артилерійських редутах і в окопах. Гармаші перші дали драла.
Яничари почали тікати теж. Страх засліпив їх — тікали хто куди: до передової лінії, до міських валів, а найбільше — в тому напрямку, де стояла кримська орда.
Якраз цю картину і спостерігав Ян Собеський.
Арсен скинув шапку-яничарку і бешмет, щоб свої не прийняли за яничара, в одній сорочці гасав по окопах, намагаючись не відставати од Палія, — рубав, стріляв, відбивався.
Його шабля не знала спочинку, не давала промаху. Не одна яничарська голова скотилася під ноги, в бур'ян, не один ворог падав на коліна і благав: “Аман! Аман!”
Не відставали від Арсена Спихальський та Іваник. Спихальський рикав, мов роздратований бугай, його громоподібний голос перекривав гамір бою. А Іваник верещав тонко і безстрашно кидався на будь-кого, хто ставав йому на шляху.
Окопи були завалені трупами. Земля заюшилася кров'ю. Яничари вже не чинили ніякого опору. Хто лишився живий, тон чимдуж тікав з криком:
— Ойє, правовірнії Козаки в тилуї Рятуйтеся!
Палій наказав сурмачеві подати сигнал Романові Воїнову. Мідна труба засяяла золотом проти сонця. А її металеві звуки луною прокотилися над полем бою і досягли узлісся, де в засідці ждали цього сигналу донці.
З оголеними шаблями, зі свистом і гиканням вискочили вони на рівнину, нестримним вихором промчали понад окопами, наздогнали втікачів-яничарів і, постинавши їм голови, завернули у фланг татарам.
Мюрад-Гірей бою не прийняв. Несподіваний прорив козаків у самому центрі турецьких позицій приголомшив його. Орда, збиваючи тисячами кінських копит густу пилюку, кинулась тікати, топчучи тих, хто опинився на її шляху.
Напереріз орді від червоного намету метнулося кілька вершників і серед них у білій абі ', вкритій дорогоцінними камінцями і розшитій канителлю, у білому тюрбані сам Кара-Мустафа.
— Зупиніться! — благав він, нещадно б'ючи коня. — Куди ж ви? Ще один удар — і Собеський покотиться назад! О аллах!
Але орда промчала повз нього, не стишуючи бігу.
За ордою подалися спагії, оголюючи позиції перед гусарами Собеського.
Слідом за яничарами другої лінії й татарами спочатку поволі, а потім швидше і швидше почав відступати весь правий фланг турецького війська.
Даремно Кара-Мустафа метався від хана Мюрад-Гірея до своїх пашів, даремно просив зупинитися, погрожував, благав... Ніщо не помагало! Пойняте жахом військо відкочувалося з позицій зі швидкістю снігової

читати