Завантажити

для чого цей маскарад? Хто ж ти насправді — Комарницький чи Кульчицький?
— Хай краще ваша ясновельможність називає мене Кульчиць-ким. До цього прізвища тут уже всі звикли.
— А може, ти був такий же Комарницький, як і Кульчицький? Га? — хитро примружився Собеський, ставши схожим на звичайного собі дрібномаєткового шляхтича, що запанібрата розмовляє зі своїм хлопом.
— На цьому світі всіляко буває, ваша ясновельможність. Іноді зручніше виступати під чужим ім'ям. Адже не в кожного така добра пам'ять, як у вашої ясновельможності, — з лукавинкою в голосі й погляді відповів молодик. — Та й яке це має значення, як я нині прозиваюся? Головне — дати доброго чосу Кара-Мустафі! Щоб тікав без оглядки і ніколи більше не потикався ні в Австрію, ні в Польщу, ні на Україну!
Собеський відразу посерйознішав.
— Так, пане Кульчицький, чи то пак пане Комарницький, чи як там тебе... Е-е, однаково, як ти прозиваєшся! Важливо, що я тобі вірю. Скажи мені, друже мій, чим пояснити, що турки не захопили Тульну і дозволили нам безперешкодно навести міст, а зараз — переправляти військо?
— Тільки впевненістю Кара-Мустафи, що союзники не посміють перейти на правий берег, ваша ясновельможність. Побояться його переважаючих сил.
— Скільки ж їх у нього?
— Якщо не рахувати вбитих, поранених і хворих, то боєздатних воїнів залишиться не більше ста тисяч...
— Сто тисяч? Ти не помиляєшся? Адже ходять чутки, що Кара-Мустафа привів трьохсоттисячне військо!
— То перебільшення, ваша ясновельможність. Крім того, разом із військом у похід пішло превелике множество невійськового люду — візників, погоничів худоби, кухарів, маркітантів, цирульників... їх можна не брати до уваги.
Собеський задоволене засопів носом, значущо глянув на Карла Лотарінгського і Таленті.
— А яку артилерію виставлять проти нас турки? Кажуть, Кара-Мустафа має тисячу гармат?
Арсен — а це був він — усміхнувся.
— Не вірте цьому, ваша ясновельможність, їх рівно в три рази менше. Тут помилитися я не можу, бо сам бачив увесь артилерійський обоз. Турки завжди перебільшували свої сили, щоб залякати противника.
— Я знаю це, — замислено промовив король. — Не перший раз зустрічаюся з ними. Під Хотином було те ж саме. Він замовк, думаючи або згадуючи щось своє. Арсен поштиво зачекав якусь хвилину, потім порушив мовчанку:
— Ваша ясновельможність, губернатор Відня генерал Шта-ренберг під час нашої останньої зустрічі з ним дуже просив поспішити з допомогою. Сили обложених кінчаються. Від хвороб кожного дня вмирає п'ятдесят-шістдесят чоловік. А ще ж гинуть від бомб і куль... У місті починається голод...
— Я знаю, — сказав король. — Обложеним залишилося недовго ждати. Якщо зможеш пробратися ще раз до Штаренберга, скажи, щоб тримався до останнього! І ось ще що: треба розвідати західні околиці Відня — від Дунаю через гору Каленберг до Дорнбахського лісу... Чи не зайнята турками ця вигідна позиція?
— Я зроблю це, але не знаю, як мені повернутися до вас і одночасно потрапити у Відень. Крім того, я хотів би побувати у ворожому таборі, може, в останню годину дізнався б про що-небудь важливе...
— Тобі не доведеться повертатися. З тобою піде один знайомий тобі пан, досвідчений і бувалий воїн. Він повернеться назад і доповість мені про все, що ви дізнаєтесь, а ти підеш своєю дорогою.
— Хто ж цей знайомий мені і досвідчений воїн? Чекайте, чекайте... Ваша ясновельможність, невже то Мартин Спихальський? Він тут? — Радісна усмішка освітила заклопотане Арсенове обличчя.
Собеський усміхнувся теж.
— Я бачу, ви з ним щирі друзі. Ну, що ж — я радий звести вас сьогодні докупи. І хай це буде в рахунок моєї вдячності тобі за вірну службу ойчизні і королеві. Пане Таленті, приведи сюди пана Спихальського!
Секретар вийшов.
Собеський заговорив з Карлом Лотарінгським по-німецьки, і вони обидва схилилися над столом, на якому лежала розгорнута велика барвиста карта Відня і його околиць.
Арсен стояв збоку і вслухався в чужу мову. В душі наростала упевненість, що недаремно він за останні два місяці витратив так багато сил, щоб підірвати могутність Кара-МустафиІ Недаремно ризикував не один раз головою, пробираючись у Відень і перепливаючи Дунайї Сили союзників виросли вдвоє, а на чолі їх став сам Ян Собеський, який, подібно Сіркові на Україні, присвятив своє життя боротьбі зі страшною турецько-татарською навалою, а рівно десять років тому, коли був ще не королем, а гетьманом, на голову розгромив турків під Хотином.
Хотілося вірити, що й зараз, коли Собеському виповнялося п'ятдесят чотири роки, він не втратив ні мужності, ні військового вміння, і його не облишило військове щастя.
Арсен прекрасно розумів: якщо не спинити Кара-Мустафу під Віднем, пів-Європи впаде йому до ніг! А Златчина доля буде поламана навіки. Тому в душі клявся, що зробить усе, аби допомогти Собеському розгромити ненависного ворога.
Позаду

читати