Завантажити

уявляв, як багато з них через кілька днів чи тижнів лежатимуть десь мертві, переконувався, що його місце не тут, що найкраще буде негайно, не чекаючи нападу Кара-Мустафи, передати верховне керівництво військами комусь іншому, а самому пересидіти цей неспокійний час у своєму прекрасному благословенному Відні.
Але кому? Герцогу Аренбергу? Людовіку Савойському? Графу Штаренбергу? Чи генералові Капрарі?
Ні, ні один з них не підходить! Він вибере найдостойнішого — герцога Карла Лотарінгського, цього мужнього сорокарічного фельдмаршала, досвідченого полководця, що держить сестру імператора. Війна — це його ремесло. Хай він і керує військом! Аж поки не прибуде Ян Собеський, що за договором мас бути головнокомандувачем об'єднаними силами коаліції. Якщо він переможе — слава так чи інакше належатиме імператорові. Якщо програє кампанію — буде на кого звалити вину за поразку...
Так думаючи і все зважуючи, Леопольд об'їхав полки і раптом круто повернув назад. Почет був здивований: це виходило за рамки церемоніалу.
Тим часом імператор зупинився перед військами, підкликав до себе Карла Лотарінгського і голосно, щоб чули не тільки генерали з почту, а й солдати та офіцери, сказав:
— Герцог, майн лібер, я вручаю вам владу над моїм військом. Від цієї хвилини ви головнокомандувач. У ваших руках — доля імперії!
Карл був вражений цією несподіваною заявою, але вигляду не подав. Тільки поштиво схилив у поклоні голову.
— Дякую за високу честь, мій імператоре! Моє уміння і моє життя кладу до ніг вашої імператорської величності!
— Віват! Віват! — пролунало над військом. Леопольд милостиво поплескав знаменитого полководця по плечу і від'їхав з ним убік.
— Герцог, майн лібер, я наказую вам виступити з військом до Нойгейзелл і взяти цю фортецю, щоб перетнути шлях туркам до нашої столиці.
— Слухаюсь, мій імператоре!
— А я сьогодні від'їжджаю до Відня... Бажаю вам успіху, майн лібер!
— Дякую, мій імператоре!
Вони сиділи втрьох у краківському палаці: король Ян, королева Марія-Казимира і королевич Яків Собеський. Вікна були відчинені в сад. Потоки яскравого сонячного проміння вривалися разом із пахощами квітучих яблунь у просторе приміщення.
— Я щойно одержав ще одного листа від імператора Леопольда із запевненням, що він видасть свою дочку від першого шлюбу за Якова, — сказав король. — Породичавшись з імператорським домом, наш син матиме після мене повне право на польську корону... Я — король виборний. Але стану родоначальником спадкової королівської династії Собеських. Польща повинна, зрештою, мати сильну владу! Я скасую право “вето”, за яким кожен замурзаний голодранець-шляхтич може своїм єдиним голосом відхилити найкращий закон, і диктуватиму сеймові свою волю. Якщо не пощастить зробити це мені, — зробиш ти. Якове!
— Слухаю, папа! — схилив у поклоні свою красиву голову юний Собеський, вимовляючи останнє слово на французький лад.
— Якщо ми спільно з Австрією і німецькими князівствами переможемо султана, ця перемога безмірно зміцнить моє становище в Польщі й серед інших країн. Вже ніхто не скаже тоді, що я, мов дволикий Янус, одночасно дивлюсь в протилежні боки і дякую двом панам — королеві Людовіку за корону, якою буцімто увінчано мене з його ласки, і папі римському як вірний син католицької церкви...
— Пане Ян, не згадуй короля Людовіка, — заперечила Марія-Казимира. — Ти нічим йому не зобов'язаний. Я не хочу слухати про нього! Той скнара пошкодував для мого батька маркіза д'Ар-кена звання пера Франції, а мені відмовив у королівських почестях, коли я мала відвідати мою колишню батьківщину.
— Більше не буду, Марисенько, заспокойся! — лагідно промовив король, потискаючи тендітну руку дружини.
— А проти папи навіть одним словом не можна обмовлятися,— вставив Яків і почервонів, бо вийшло так, ніби він повчає батька, але старший Собеський зробив вигляд, що сприйняв синові слова як належне, і це підбадьорило Якова. — До того ж папа прислав гроші, щоб ми найняли козаків...
Собеський пожвавішав. Очі його заблищали.
— Дякую, Якове. Ти нагадав мені, що я повинен перевірити, чи від'їхали наші комісари на Україну. — І він погойдав маленьким срібним дзвоником.
Увійшов Таленті, чемно вклонився. Як завжди, акуратно підстрижений, напахчений, в гарно пошитому одязі. Собеський знав, що Таленті, папський ставленик, про все доносить Ватіканові, але терпів його і навіть любив за акуратність, старанність і... відданість оскільки такий, напевне, був наказ єзуїтів — в усьому допомагати королеві.
— Таленті, що чути від Менжинського? Чи він уже добрався до Січі?
— Мій найясніший пане король, Менжинський вирушив на Україну разом зі своїми комісарами. Мені відомо, що він має побувати у Фастові, Немирові, Корсуні та інших містах Правобережжя. А на Січ поїдуть його комісари пани Порадовський і Монтковсь-кий... Остання звістка від них була з Корця... Вся наша надія на козаків.

читати