Завантажити

скористатися з пістолів, але не хотів здіймати шуму, тому всю надію покладав на свою силу і спритність.
Перший не витримав Кривий Юзек. Бачачи, що супротивник не озброєний, він вирішив скористатися з своєї переваги і одним ударом ятагана покінчити з ним. Його напад був швидкий і рішучий. Ятаган блискавкою сяйнув у Спихальського над головою.
Але ще швидшим виявився пан Мартин. Мов обценьками, перехопив він занесену над ним руку своєю лівою рукою, а правою щосили затопив Юзекові в обличчя. Удар був такий міцний, що Юзек упав як сніп і лежав, не подаючи ніяких ознак життя.
— Ге-ге, паршивцю, та ти, як я бачу, слабосильний! — звернувся Спихальський до знепритомнілого ворога, витягуючи у нього з кишені тугий сувій паперу. — Сам винен, собачий сину!
З цими не дуже чемними словами він схопив Юзека за ноги і поволік до річки. З жалем глянув на ятаган, все ще затиснутий у того в кулаці, і, подумавши, що брати його не слід, щоб не став свідком цього вимушеного вбивства, підняв тіло над ополонкою і .тихо пустив під лід.
Тим часом дрібний сніжок сіявся з похмурого неба і замітав сліди трагедії, що розігралася на березі Вісли. “До світанку й знаку не буде”, — подумав пан Мартин і, сунувши глибоко за пазуху дорогоцінний сувій, поволі пішов на розшуки Арсена.
А тим часом на протилежному боці посольської садиби відбувалися події безкровні, але не менш драматичні.
Місце для спостереження Арсен вибрав незвичайне — на широкому, занесеному снігом дашкові надбрамної вежі. Тут було дуже холодно, бо наскрізь продимав вітер, зате безпечно, а головне — звідси весь двір посольства відкривався як на долоні.
Відразу ж Арсен помітив там якесь пожвавлення. Хтось із ліхтарем ходив біля конюшні та возівні. У будинку блимали вогники — то в одному вікні, то в другому, то в третьому. Раз чи два долинули людські голоси і кінське іржання...
Арсен весь перетворився на увагу, хоча й відчував, що ось-ось задубіє на цій високій, відкритій усім вітрам вежі.
Далеко за північ, коли з-за Вісли прокричали другі півні, від ганку посольського будинку від'їхали сани з халабудою. “Невже сам посланник вирушає кудись так рано?” — подумав Арсен.
Попереду саней підтюпцем біг ключник: біля пояса у нього подзенькували ключі. Чути було, як він важко дихає.
Арсен щільніше припав до засніженого дерев'яного дашка.
Ключник відімкнув браму, широко відчинив. Знявши шапку, став збоку, щоб дати дорогу саням, і Арсенові було видно його широку лисину. “Мабуть, посланника проводжає”, — міркував козак, але тут же змінив думку, бо до його вух долетіли слова, якими перекинулися ключник з кучером, і які трохи прояснили картину і примусили Арсенове серце забитися частіше.
— Янеку, синку, назад скоро? — запитав ключник, коли кучер зрівнявся з ним.
Кучер злегка притримав коней.
— Не турбуйся, батьку, — відповів. — Передай матері, що до обіду повернуся. Хай припасе чарку горілки, щоб погрітися з морозу. Відтарабаню цього пана, — він показав батогом на будку, — до “Білого лебедя”, а там він поїде в Париж на перекладних. А я — додому. Бувай, батьку!
Янек хльоснув батогом — коні дружно рвонули з воріт і помчали в сніжно-каламутну темряву ночі.
Ключник зачинив ворота, клацнув замком, а потім, щось бурмочучи собі під ніс, поволі побрів на подвір'я.
Арсен виждав, поки він зник у темряві, і стрибнув на землю.
— Холера яснаї Хто тутай? — почувся переляканий голос пана Мартина. — Це ти. Арсене? Звалився, як сніг на голову! Так можна чоловікові й карк зламати! — Спихальський вибрався із замету, куди пірнув, почувши, що відчиняються ворота, і обняв товариша за плечі. — Удача, пане-брате! Мам листа! Правда, довелося спровадити одного лотра на дно Вісли раків годувати...
— Це справді удача, — зрадів Арсен, здригаючись від холоду. — Але послухай, що я скажу. Щойно виїхав французький гонець, простує до Парижа. Гадаю, не з порожніми руками...
— Чому ж не схопив?
— Їх було троє. Крім гінця — кучер і ключник...
— Ет, яка невдача! А куди він поїхав?
— У тім-то й річ, що я не зрозумів... Кучер сказав — до “білого лебедя”.
— До “Білого лебедя”? Чоловіче, але ж то корчма на познанській дорозі. І перша станція, де можна перемінити коней! — вигукнув Спихальський.-- Ми їх наздоженемо!
— Далеко це?
— Верхи — дні або три години...
— Тоді не гаймо часу! Треба взяти коней і наздогнати будь-що!
Біжімо!
Вони щодуху мчали безлюдними засніженими вулицями до двору пана Мартина. Там вивели коней і погнали на познанську дорогу.
До “Білого лебедя” прибули вранці.
— Спізнилися! — скрушно вигукнув пан Мартин, побачивши вдалині білу куряву. Там швидко мчали і зникли за горою криті сани.
На подвір'ї корчми Арсен упізнав Янека, який копирсався біля своїх саней, але не подав і знаку, що знає його.
— Хлопче, де знайти корчмаря? — спитав, проходячи

читати