Завантажити

поклав свою пухку, але важку руку на плече Спихальському. — Що ще тривожить твоє серце?
— Я дізнався — теж випадково, — що великий підскарбій Морштин, якого ваша величність осипала своїми щедротами й прихильністю, доносить французькому посланникові де Бетюну про все, що діється в Речі Посполитій, а також пише листи секретарю міністерства Кольєру в Парижі... А це вже пряма зрада, пся крев! — вилаявся пан Мартин, та зразу ж схаменувся і почервонів. — Прошу вибачити мене, ваша ясновельможність...
Собеський зблід від хвилювання й гніву.
— О пан Єзус! Що я чую! — вигукнув. — Я багато що знав, але щоб пан Станіслав зазіхнув на корону — повірити цьому не можу!
— І я не повірив би, коли б не чув на власні вуха, хай мене грім поб'є! — підтакнув королеві Спихальський.
— А пан Морштин! — не міг заспокоїтися Собеський. — Скільки я зробив йому добра! Якими почестями і милостями осипав! Возвів у чин сенатора і великого підскарбія Речі Посполитої! А він... Зрадник, бидло, а не шляхтич! — Король почав лаятись, як простий жовнір. — Якщо все це правда, він заслуговує найлютішої кари!
— Яких доказів потребує ваша ясновельможність? — спитав Арсен, побоюючись, що Собеський обмежиться тільки вибухом гніву, а потім згасне.
Король нахилився до своїх співрозмовників і рішуче сказав:
— Мені потрібен речовий доказ, що недвозначно свідчив би про вину Морштина і Яблоновськогої Мені потрібен хоча б один листі І то — негайно! Бо днями відкривається вальний сейм, і на ньому вирішиться — яким шляхом піде Річ Посполита: чи підтримає Австрію у війні з турками, чи спокійно дивитиметься, як султан проковтне її, щоб згодом проковтнути й Польщу. Ви мене зрозуміли, панове? — І підвівся.
— Зрозуміли, ваша ясновельможність! — підвелися також Арсен і Спихальський.
— Тоді я чекаю на вас найближчим часом... Перед вальним сеймом. Ніяк не пізніше! Запам'ятайте!
— Не забудемо! Постараємося, ваша ясновельможність!
— І ще одно: моєму секретареві, панові Таленті, можете цілком довірятися... Бажаю вам успіху!
Три наступні дні, що минули після зустрічі з королем. Арсен майже не спав. По черзі з паном Мартином вони стежили за кожним кроком великого підскарбія і не спускали очей з дверей його кабінету, намагаючись серед безлічі людей — слуг, охоронців, відвідувачів, гостей і родичів — виявити того, хто був зв'язковим між ним і французьким посланником. Однак це нічого не дало. Підозра могла впасти на кожного, хто заходив до Морштина, але ж прослідкувати за всіма не було ніякої змоги.
— Так ми ніц не зробимо, холера ясна! — лаявся нетерплячий Спихальський. — Скоро — сейм, а ми тупцюємо на одному місці... Що подумає король?
Ще більше олії у вогонь підлив королівський секретар. Пізно ввечері, вдягнутий простолюдином, він перестрів Арсена і пана Мартина біля костьолу, де вони товклися серед челяді Морштина, пильно назираючи за кожним незнайомцем, який міг одержати листа від довіреної особи великого підскарбія, і, схопивши їх за руки, шепнув:
— Панове, король все ще сподівається на вашу спритність... Матимете щось важливе — негайно йдіть до сеймового палацу. Постукаєте тричі в бічні двері лівого крила. Я чекатиму на вас...
Королівський секретар зник так же раптово й непомітно, як і з'явився.
Арсен напружено думав. Що робити? Як виявити серед багатьох десятків людей, що оточують щодня Морштина, ту єдину людину, якій сенатор довіряє свої найбільші таємниці?
— Чому мовчиш. Арсене? — зашепотів схвильовано Спихальський. — Хай йому грець, якщо ми з'явимося до короля з порожніми руками, він матиме повне право назвати нас брехунами!
— Мені здається, пане Мартин, що ми почали танцювати не з того боку, — задумливо промовив Арсен.
— Як це розуміти? Говори ясніше!
— Бачиш, я подумав, чи не краще б нам стежити за будинком де Бетюна? Якщо ми там помітимо кого-небудь з оточення сенатора, то це означатиме, що нападемо на вірний слід.
Спихальський закліпав очима.
— Гм, а знаєш, може, ти й маєш рацію! І як це ми не додумалися до цього раніше?
— Ще не пізно. Ходімо!
Будинок французького посланника, розташований недалеко од Вісли, був їм відомий, і через півгодини, спітнілі й захекані, вони опинилися перед ворітьми, що вели в глибину парку.
Ніч була безмісячна, але не темна. Порошив дрібний сніжок, замітаючи сліди на безлюдних вулицях. Десь гавкали собаки.
Друзі обійшли все обійстя посольства й переконалися, що, крім головного під'їзду, з боку Вісли є невелика хвірточка, якою користувалися не тільки влітку, а й зимою: недалеко від берега темніла свіжопрорубана ополонка, з якої, мабуть, носили воду для господарчих потреб, а обсаджена деревами алея за високим дощаним парканом була розчищена од снігу.
— Доведеться стежити за обома входами, — сказав Арсен. — Ти, Мартине, залишайся тут, а я піду на той бік... Тільки дивись не засни!
— Заснеш тут у

читати